Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Загальмоване повернення…Смерть Миколи І (2 березня 1855 р.) породила в суспільстві надії на лібералізацію режиму, зокрема на амністування політичних засланців. Ці надії пов’язувалися з новим царем – Олександром ІІ. У цій ситуації численні Шевченкові друзі, в тому числі віце-президент Академії мистецтв граф Ф. Толстой та його дружина А. Толстая, активізують свої зусилля полегшити долю Шевченка. На це пішло майже два роки. Звістку про близьке звільнення поет дістав 1 січня 1857 року у листі графині А. І. Толстої. Але до одержання офіційного наказу минуло ще сім місяців!

Тяганина з офіційним наказом стала новими психологічними тортурами для Шевченка. Навіть в останні дні його, вже фактично вільного, залучають до муштри то з нагоди приїзду якогось батальйонного командира, то порядком підготовки до можливого візиту якоїсь титулованої особи. Унікальний досвід солдатчини, відчутої сповна тілом і душею та водночас побаченої з висоти етичної й естетичної, зумовив унікальну ж у світовій літературі десакралізацію священного воїнського стану. Якщо зібрати все, що написав Шевченко в «Щоденнику», повістях та поезіях про казенне воїнство на всіх його рівнях (від нещасного солдата до золотопогонного офіцерства й обліпленого орденами генеральства), то вийде таке гуманістичне оскарження цього «гениального изобретения» людства («делающего честь и христианству, и просвещению»), яке виходить за межі критики конкретно-історичного явища – порядків у царській армії середини XIX ст. – і набуває універсального значення в контексті філософії людського покликання в світі, в контексті соціальної педагогіки.

Вже на перших сторінках щоденника, який Шевченко розпочав 12 червня 1857 року, окреслюється його «формат»: це буде не так фіксація зовнішніх подій (хоч усі вони будуть старанно занотовані), як нагода поміркувати про них, дати вихід наболілим думкам, осмислити десятиліття примарного життя в неволі й уявити своє місце в очікуваному житті вільному, творчому. Переступаючи цей рубіж, Шевченко мовби робить ревізію своєї душі й сам собі дивується: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований».

…Звільненням із солдатчини не скінчилися засланські поневіряння Шевченка. Йому довелося затриматися в Нижньому Новгороді через відсутність дозволу на повернення до Петербурга. Цей майже піврічний період життя, сповнений багатьох вражень, великих переживань – благодатних (приїзд Щепкіна) і прикрих (нещасливе захоплення молодою актрисою Катериною Підковою), але також – і напруженої творчої праці. Тут Шевченко здійснив остаточні редакції повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» та поеми «Відьма», посиливши в ній антикріпосницький мотив. Тут написав один із найсильніших своїх творів – поему «Неофіти», яка знаменувала нове піднесення в Шевченковій творчості духу протесту проти всілякої тиранії, возвеличення людської гідності й самопосвяти правді.

Москва…8 березня в другій половині дня Шевченко виїздить з Нижнього Новгорода. Тепер його скрізь і всюди супроводжувала таємна жандармська пошта, яка попереджала відповідних чинів про необхідність суворого нагляду за неблагонадійним поетом.

Дорогою Шевченко простудився, що загострило його недуги, і в Москву він приїхав хворий. Щепкін залишає його в себе, заходившись коло його лікування. Наступного дня його відвідав Михайло Максимович; увечері завітали поет-перекладач М. Кетчер, професор університету економіст І. Бабст, фольклорист О. Афанасьєв. Гостей не бракувало й далі, і Шевченко навіть трохи нарікає: портрет Щепкина «нарисовал … не совсем удачно», заважали гості.

А 22 березня був у Шевченка «радостнейший из радостных дней». Він записує: «Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот – Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность!» Як бачимо, прикрість від суворого, але щирого відгуку Аксакова про «Прогулку…» не залишила сліду в щирому ж Шевченковому серці. Таке рідко буває серед письменників!