Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Образ Богоматері настійно просився в Шевченкову поезію. В „Неофітах“ він присутній мовби на відстані. На відстані молитви. Невдовзі вона постане всім своїм страдницьким і не по-святенницькому святим життям – у поемі „Марія“.

Поему Шевченко написав після повернення з України, в Петербурзі, в жовтні – листопаді 1859 року. Але задум її виношував давно.

Є велика різниця між формалізованим ритуалом пошанування Діви Марії в бюрократичній імперії Церкви – і тим безпосереднім, щирим, сердечним почуттям, яким була оточена Мати Божа в українському народі. В цьому народному почутті втілилася вся глибина уявлення про святість материнства взагалі, про матір як заступницю за саме життя, бо ж вона його народжує в муках і вона його плекає. Саме це народне почуття – і в Шевченковій „Марії“. Більше того, Шевченко тут – усвідомлено чи неусвідомлено – йде за геніальним народним „примітивом“ різдвяних співів, колядок і щедрівок, старовинних ікон і середньовічного вертепу, де Ісус Христос і Діва Марія „вростають“ у селянське життя, стають „своїми“, близькими і зрозумілими; все незужите емоційне багатство народної душі, весь „запас“ її людяності обертається на цих євангельських персонажів, так само небесних, як і земних, які і далеко, і поруч. І Шевченко говорить про Марію і вищою мірою побожно, і водночас із тією інтимністю, із тією безпосередністю співпереживання, що й про свою Катерину, Наймичку або тих безіменних дівчат, до яких постійно звертається зі словами спочування й застереження.

Але „побутовий“ рівень бачення великої події світової історії ажніяк не є стилістичним чи концептуальним зниженням. Це те приземлення, яке дає правдиву силу духовній висоті життя святої родини. Як завжди, у Шевченка широкий емоційний діапазон і багатющий спектр інтонацій – від бурлеску (щоправда, тут його майже немає, але є „побутовість“) до патетики. Інакше б він не зміг утриматися на рівні, якого вимагає образ Богоматері. Тим більше, що він зважується на зовсім нове і досить ризиковане, неканонічне бачення.

У Шевченка Марія – не дружина тесляра Йосипа, а його наймичка. Наймичка – це ближче поетові. Першим провіщенням її майбутньої незвичайної долі стає її дівоча краса. З великою відвагою мистця, але й з неменшим естетичним і психологічним тактом Шевченко ввів у свою „євангелію“ епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом, провісником приходу Месії, який стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. І відчуття її доленосності підготовлене палким зверненням поета до своєї героїні, які ллються в тому ж річищі, що і його звернення до інших своїх героїнь-дівчат, яких він застерігає від небезпек, що чигають на їхню красу. Але тут є й інше. І надзвичайної поетичної сили слова про те незмірно велике почуття, той вогонь самозабуття, в якому народжується або гине особистість жінки; і водночас такої ж сили слова про позаособистісне значення того, що станеться. Сама ж зустріч відтворена з якоюсь лагідною урочистістю, і в ній запановує духовний настрій. Слова апостола: „Я Месію // Іду народу возвістить“ – визначають її долю. Вона згадає їх, коли народить сина, – і виховуватиме його гідним майбутньої ролі Месії. І син, у повсякденних життєвих враженнях набираючись мудрості, підтверджував її надію, її віру.

…Через п’ятдесят років після того, як Шевченко написав „Марію“, в Росії вийшов переклад розділу „Рукопис“ з роману „Життя Ісуса“ німецького письменника Густава Френсена, колишнього пастора. В ньому Ісус – один із п’яти дітей Марії та Йосипа, який в отакому природному житті, як оце у Шевченковій Марії, через життєві враження, роздуми, спілкування з людьми і завдяки своєму люблячому серцю й великій душі осягає здатність сказати нове слово людству, вказати шлях людинолюбства – і тим стає Месією. Це дуже близьке до того олюднення Ісуса і Марії, що в Шевченка. Як і неприйняття формалізованого, бюрократизованого культу їх: „…З доброго жителя степової рівнини, із сміливого героя та його простого, правдивого життя, з дивної, чистої, дитячої віри його і самотньої, сповненої розлуки смерті – час, людська винахідливість і людське честолюбство створили мертву, казкову істоту, що сидить у височині за хмарами, виряджена в золоту парчу, і править світом. А поруч з ним, майже величніша за нього самого, сидить його мати. Його бідна, скромна мати! І навколо нього стоять у шовкових одежах з поважними, імпозантними, непорушними обличчями старі, розумні, палкі селяни, які колись-то босоніж ішли за ним піщаною дорогою“ [10] Густавъ Френсенъ . «Рукопись». Изъ романа «Hilligenlei» («Жизнь Иисуса»). Пер. с нем. С.-Петербургъ, 1907, с. 129. .