Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Невдовзі з’являються ґрунтовні статті, в тому числі й у „товстих“ журналах.

Менш як через півроку після виходу українського „Кобзаря“ з’являється „„Кобзар“ Тараса Шевченко в переводе русских поэтов“, підготовлений роботою відомих російських поетів та перекладачів. До нього ввійшли і деякі нові твори Шевченка, але його політична поезія і далі залишається непрохідною для цензури. На російське видання теж відгукується преса, в російських журналах з’являються нові переклади з Шевченка.

Здавалося б, Шевченко – на вершині успіху та слави.

Але не бракувало й того, що засмучувало й пригнічувало.

Глибокою травмою для Шевченка була і залишалася неможливість постати на весь свій справжній творчий зріст – через невблаганність цензури. Ці муки душі можна, мабуть, порівняти хіба що з тими фізичними муками, що їх завдавав „іспанський чобіт“ інквізиції. „Звеличений творчим спогляданням дух дуже сильно відчуває потребу в повідомленні іншим свого твору“ [13] Вільгельмъ Бельше . Релігия нашого времени. Пер. с нем. «Библіотека для всехъ», № 39, с. 33. . Скільки зусиль доводилося витрачати йому на те, щоб дістати цензурний дозвіл, але результатом такого дозволу були тільки нові й нові катування поетової душі шляхом калічення його Слова! І не побачив він за життя жодного видання, в якому була б повнота його творчої потуги. Тому й тогочасна критика не могла адекватно оцінити Шевченка, навіть тоді, коли осипала його похвалами й величала генієм. І не могло сповна втішити те, що дедалі ширше й ширше, особливо в Україні, розходилися списки з позацензурною поезією…

Пекло душу й усвідомлення того, як багато часу, сил, здоров’я забрала солдатчина, як утрачено „темп“ у змаганні з непоступливим богом часу Сатурном і скільки загублено можливостей. Як зламано долю. Гіркоти додавали й мучили сумління невдачі зі спробами визволити з кріпацтва рідню. Не допомогло навіть сприяння видатних діячів російської культури, які, на пропозицію І. С. Тургенєва, підписали до поміщика В. Фліорковського звернення від імені „Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым“.

Завжди емоційний, але самоконтрольований, Шевченко в останні роки нерідко втрачає самовладання. Давалися взнаки втома, недуги, побутова невлаштованість і… самотність. Пекуче відчуття самоти – та жадання її позбутися – стають домінантою його душевного стану. І відбиваються на всьому – творчості, висловлюваннях у листуванні, поведінці. Відчуття самоти тихою тінню супроводило його ще з малих і молодих літ – як сирітство. З роками відчуття самоти природним чином набирає форми потреби в рідній душі як дружині, як берегині родинного затишку. І тут доля зіграла з Шевченком жорстоку гру. На десять літ його викинено з життя, якраз на ті десять літ, коли саме й міг він улаштувати свої родинні гаразди. Оці десять украдених літ і відіграли фатальну роль у його особистій драмі.

Однак, попри все це, не можна уявляти Шевченка останніх років і місяців життя як цілком замордованого особистими негараздами.

Ні громадянський, ні творчий потенціал Шевченка не вигас і в ці останні тяжкі роки – роки недуг та, сказати б, кризи самовлаштування, хоч, звісно, сили людські не безмежні. Досить звернутися до праці Петра Жура „Труди і дні Кобзаря“, в якій день за днем, місяць за місяцем, рік за роком скрупульозно зафіксовано все, що робив Шевченко і що діялося навколо нього, щоб пережити відчуття грандіозності цього життя, яке, словами самого Шевченка, є частиною життя його батьківщини. Та якою частиною! І останніх його років це стосується також.

Але вернімося до поезії. Хоч яким лейтмотивом звучить у ній стогін самоти, але Шевченко й далі залишається поетом надзвичайно широкого емоційного та громадянського діапазону. Навіть інтимна лірика його залишається багатобарвною. Наче всупереч мотивам безнадійної самотини, а може, і роз’ятрюючи їх, він пише справжні ідилії на родинні теми („Росли укупочці…“, „Подражаніє“, присвячене Едуарду Сові). Важко повірити, що саме в ці тяжкі дні написано знані нам з дитинства „Ой діброво – темний гаю…“, „Тече вода з-під явора…“, „Над Дніпровою сагою“ – перлини „пейзажної“ (а власне психологічної) лірики, перейняті світлим гармонійним настроєм переживання життя природи, з делікатною присутністю людини. Уривками згадуються колишні баладні мотиви („Титарівна-Немирівна“), вабить слов’янський фольклор („Подражаніє сербському“). І вперше приступає він до перекладу чи переспіву „Слова о полку Ігоревім“.