Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

25 лютого надходять вітальні телеграми, друзі відвідують Шевченка, але довго не затримуються, щоб його не обтяжувати. Сильний біль у грудях не давав йому лягти, і він мусив сидіти. «Муки страдника буди невимовні, кожне слово коштувало йому страшних зусиль», – згадує О. М. Лазаревський. «Пізно ввечері на побажання хворого його залишили самого. Шевченко то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п’ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. „Прибери ж ти тепер тут, – сказав Тарас Григорович служникові, – а я зійду вниз“. Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!..» [14] «Спогади про Тараса Шевченка», с. 379. .

Сумна звістка вразила всіх друзів поета в Петербурзі – вона, словами Л. Жемчужникова, «мов електрична іскра, пробігла по всіх, і невимовна туга огорнула наші серця» [15] Там само, с. 372. ; швидко дісталася вона і в Україну. «Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію „Основи“ з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину» [16] Там само, с. 386. .

Відспівували Шевченка в церкві Академії мистецтв. Попрощатися з ним прийшли майже всі петербурзькі літератори, журналісти, художники, вчені. Крім українців – Костомарова, Куліша, Білозерського, Честахівського, братів Лазаревських, Афанасьєва-Чужбинського – були Некрасов, Лєсков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Микола і Василь Курочкіни, брати Жемчужникови, Помяловський, Шелгунов, Михайлов, Пипін, Панаєв, Микола і Олександр Серно-Соловйовичі та багато інших [17] «Т. Г. Шевченко. Біографія», с. 520. .

Про похорон Шевченка залишилося багато спогадів очевидців. Усі вони підкреслюють те незвичайне збудження, що панувало особливо серед студентської молоді, яка несла гроб на руках до самого Смоленського кладовища.

Промови над труною Шевченка не були ритуальним жестом. Вони були актом публічного осмислення його постаті, значення його для України та всього слов’янства. На цьому робили наголос усі промовці.

Поховали Шевченка в дощатій труні, але вистеленій усередині свинцем: бо вже вирішено було його перепоховати в Україні.

В Україну – назавжди…Відразу ж після похорону Шевченка його друзі почали клопотатися про дозвіл на перевезення праху поета в Україну. В кінці квітня дозвіл було одержано. 26 квітня труну було викопано з землі, в присутності друзів поета, покладено в свинцеву труну і поставлено на ресорні дроги. Зі Смоленського кладовища труну перевезли до Московського вокзалу. 27 квітня труна з тілом прибула до Москви, її перевезено на Арбат і поставлено в церкві Тихона. Відбулася багатолюдна панахида. З Москви труну Шевченка повезли кіньми на спеціальних ресорних дрогах за маршрутом: Серпухов – Тула – Орел – Волобуєво – Кошелівка – Дмитрівка – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзна – Ніжин – Носівка – Козелець – Залісся – Бровари – Київ. Скрізь, особливо в Україні, багато народу приходило прощатися з Шевченком.

Цей шлях, як і потім шлях із Києва на Канівську гору, описано в усіх подробицях і в біографічній, і в популярній літературі.

Місце вічного спочинку Шевченка стало зватися Тарасовою горою.

…Через два місяці після похорону, 12 липня, якийсь переляканий поміщик Парчевський інформує київську владу про те, що «г. Канев есть центр заговора против помещиков, а Корсунь подручное место. Есть очень деятельные агенты между последователями Шевченко. Мы все на вулкане, неведение или беспечность полиции удивительны». Полковник кн. Лобанов-Ростовський, до якого потрапив цей лист, подає рапорт київському генерал-губернаторові. Розпочинається нове коло поліцейського листування.

Рапорти, листи, розпорядження йшли день за днем. 17 липня начальник канівської повітової поліції повідомляє непідтверджену звістку про формування в повіті повстанчих загонів («трех шаек из крестьян»). Того ж дня він просить надіслати, «независимо от батальона Алексапольского полка», розташованого в канівському повіті, «еще хотя (бы) 2 роты пехоты». Все це відбивало страх поміщиків і влади перед заворушеннями селян («в скором времени начнется резня»), незадоволених грабіжницькою «реформою». В одному з таємних поліцейських донесень читаємо: «…В прошлую субботу могила Шевченко была окружена массою народа, простиравшегося до тысячи человек […] Народ приготовляется к ужасному беспорядку…» [18] «Смерть и похороны Т. Г. Шевченко…», с. 111, 112.