Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Зовсім по-іншому, ніж у канонічних релігійних текстах, звучить у Шевченковій „євангелії“ оте постійне „ пренепорочнаяМарія“. Звучить у його апокрифічному оповіданні так щиро і якось ніби оновлено, що й полемічності не відчуваєш. А вона є. І не тільки щодо канонічних уявлень про Пріснодіву, а й щодо звичаєвого ставлення до „покритки“ – цього вічного Шевченкового болю: тут він подвигом життя Богоматері ніби освячує материнство взагалі і „незаконне“ особливо (бо воно найстражденніше).

Забута всіма, Шевченкова Марія „померла з голоду“.

Напевне, так не було. Може, це своєрідна реакція поета на малу увагу євангелістів до її постаті і долі. (І в сучасних Шевченкові чи пізніших працях про Ісуса Христа, наприклад, у славетному „Житті Ісуса“ Е. Ренана, про Марію є лише побіжні згадки.) Голодна смерть „під тином (…) у бур’яні“ має ще раз співвіднести образ Марії з образами покриток Шевченкової поезії. І підкреслити запізнілість і фальш пізнішого казенноцерковного звеличення: „А потім ченці одягли // Тебе в порфіру. І вінчали, // Як ту царицю…“, – що в його очах рівнозначне нарузі: „Розп’яли // Й тебе, як сина. Наплювали // На тебе, чистую, кати; // Розтлили кроткую!“

Але поема закінчується могутнім акордом тріумфу правди в людських невольничих душах:

і цей образ відродження правди, потоптаної можновладцями, в серцях простого люду, є перифразою Шевченкового образу України, уявлення про її долю – України, зрадженої і покинутої панством („елітою“, по-теперішньому), але вічно живої і не зраджуваної в душі народу. Як на початку колись „Катерина“, так і тепер, наприкінці шляху, „Марія“ – говорять зрештою про Україну.

Слава і самотність (останні роки життя)…Повернувшись до Петербурга, Шевченко знову опинився у вирі громадянського і мистецького життя. Розширюється коло його друзів, але залишаються й старі.

Водночас Шевченко дедалі більше зближується з російським революційними демократами, з гуртком „Современника“. Не можна сказати, що тільки Шевченко тяжів до революційно-демократичного кола, – там теж шукали в ньому спільника і союзника. Особливо, до сердечності, здружилися з Шевченком брати Курочкіни, які радо його перекладали (у свою чергу, Шевченко захоплювався сатирами Василя Курочкіна). Серед нових Шевченкових знайомих – поет-революціонер М. Михайлов, видатні революційні діячі П. Лавров, М. Спешнєв, М. Шелгунов. На ґрунті літературних інтересів триває спілкування з О. Плещєєвим, І. Панаєвим, І. Тургенєвим. Відбувається і заочне знайомство Шевченка й Герцена. Особливі стосунки склалися в Шевченка ще раніше з учасниками польського визвольного руху, і тепер вони набирали нового значення. Готувалося чергове польське повстання (яке вибухне 1863 року), і поляки не без підстав розраховували принаймні на прихильне ставлення такого авторитета, як Шевченко, до їхньої ідеї.

Бере Шевченко участь і в літературних читаннях у Пасажі. Разом з тим не залишає й роботи над офортами, хоч це й давалося йому нелегко: гравірування вимагає великої зосередженості та багато часу. А саме цього не давали йому обставини петербурзького життя: на нього звідусюди „полювали“ як на модну знаменитість. І все-таки як офортист він уже тоді здобув визнання, а пізніше історики мистецтва відвели йому визначне місце в розвитку вітчизняного гравірування.

Понад рік тривало бюрократичне листування між Третім відділенням, Міністерством народної освіти та цензурними відомствами з приводу прохання Шевченка про нове видання „Кобзаря“. Нарешті дозвіл отримано, але після немилосердного калічення Шевченкових текстів. Книжка знайшла швидкий і широкий відгук у російській пресі. Буквально через кілька днів у газеті „Северная пчела“ за 26 січня 1860 року з’явилося повідомлення: „Спешим уведомить наших читателей о выходе в свет стихотворений малороссийского поэта Т. Г. Шевченка, под титулом „Кобзарь“. Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу: это истинно гениальные произведения даровитого художника. Шевченко – тип чисто народного поэта-художника; в нем, как в Крылове – Русь, отразилась вся Украина, поэтическая, философская, жизненная, будничная!“ [11] «Т. Г. Шевченко. Біографія», с. 476. . Ще захопленіше реагував журнал „Семейный круг“ (1860, ч. 8, 25 лютого): „Т. Г. Шевченко – представитель малороссийских писателей, перед его гениальностью все покорно склоняют свои головы, и нет ни одного украинского поэта, который даже подумал бы о соперничестве с Шевченко. Нет в Малороссии ни одного порядочного уголка, в котором имя творца Кобзаря не произносилось с уважением и глубокою любовью; в народе поют его песни. Это высшая степень славы […] На него обращены теперь взоры всех как на представителя народных дум, горя, желаний, радостей“ [12] «Документи та матеріали…», с. 348. . (Цікаво, що автор цього відгуку, журналіст і перекладач Леонід Петрович Блюммер, пізніше, 1866 року засуджений до заслання, підписався українським псевдонімом – Крутоярченко.)