Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Отак саме ім’я Шевченкове одних гіпнотизувало страхом, других – надією, і обидва ці почуття супроводжували і супроводжують це ім’я в століття, додаючи й своїх барв у вінок його безсмертя…

Шевченко вовіки насущний…Свіжа поетова могила зробилася місцем селянських сходок, розсадником заворушень та революційної пропаганди, і давня «справа про художника Шевченка» («дело о художнике Шевченко») доповнюється «справою» про його могилу – на сто вісім аркушів.

З усіх кінців України рок за роком ідуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність і відданість. Видатні люди ХІХ і ХХ століть уважають важливим для себе побувати на Тарасовій горі і схвильовано розповідать про свою подорож. У нарисі «На Чайке» І. Бунін, майбутній лауреат Нобелівської премії, писав: «…Я бывал на могилах великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатения, как могила украинского „кобзаря“». Таких відгуків багато й багато! До книги прочан вписують слова хвали й любові українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, чехи, англійці, французи, грузини, вірмени, латиші й сини багатьох інших народів. Типовий, наприклад, запис, який зробили 1904 року петербурзькі студентки, – він характеризує ставлення до Шевченка прогресивної і революційної громадськості Росії: «С далекого севера мы пришли на твою могилу, незабвенный поэт. На берегу родной твоей реки, у твоего креста мы читали твои думы, близкие и родные нашему сердцу. Привет тебе, великий певец Украины, борец за родину и правду. Благослови и нас на это дело».

…Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, він відринув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу – він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу – як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвиткові гуманістичних і демократичних понять у суспільстві. Велика його заслуга перед українським народом у тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування (з історичної традиції народу ж і виведені, але збагачені й поглиблені світовою думкою), соціальної та національної справедливості, правди і свободи (поняття правди і волі, що проймають усю його поезію, в специфічно шевченківському розумінні дуже широкі, дуже конкретні і дуже людяні). Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямовував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів.

Та Шевченко належить не лише Україні – всьому людству, хоч кожне його слово – про Україну.

Тут відбувається нечасте в історії літератури, – але підвладне генієві, – щасливе перетворення; поезія, породжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає «родовим» явищем людського духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та почувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів, те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу. Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього – з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу.

І є ще один аспект цієї проблеми, де мова повинна йти про взаємопроникнення вселюдського, народного і суб’єктивного, про народність та індивідуальність великого поета. В поезії Шевченка відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу. (Рабіндранат Тагор: «Ми повинні в усьому світі знайти безкінчений зміст, який полягає в тому, що ми люди» [19] Энгельгардт Э . Рабиндранат Тагор как человек, поэт и мыслитель. – Ленинград, 1924, с. 108. ). Поезія Шевченка глибоко психологічна і психологічна неповторно й специфічно: багато його віршів – це не просто розвиток якоїсь думки, образу, настрою, як звичайно буває в ліриці, – це цілісний психологічний комплекс, закінчена психологічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, – а всю людину, все її життя (чудовий зразок такої психологічної «повісті» – вірш «А. О. Козачковському»). А про вірш «Мені однаково, чи буду…» почесний академік Петербурзької Академії наук Д. Овсянико-Куликовський говорив, що в ньому «така сила ліризму, рівного якому важко знайти або навіть неможливо». Під ним, казав академік, могли б підписатися Пушкін, Гете, Шиллер, Гейне…