Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Повісті російською мовою…Період заслання знаменний у творчому житті Шевченка ще й тим, що він, поряд з поезією, починає писати прозу – повісті російською мовою. Узявши собі прозорий псевдонім «Кобзар Дармограй», він розраховував на друк у російських журналах: українських не було. Мав він і поважні наміри звертатися до російської публіки зі своїми ідеями та намагатися донести до неї образ України.

Опанування прозового жанру становило для прирожденного поета немалі труднощі. Він і в прозі залишився ліриком; постійно «втручається» у хід подій, не вдовольняючись роллю оповідача або свідка, активно «контактує» зі своїми персонажами; власне, він, явно чи неявно, – головний герой цих повістей: у них вибудовується і вибудовується його образ, що кидає своє світло на картину життя.

Але певна незгідливість ліричного способу мовлення про світ з його об’єктивною моделлю в прозі, труднощі «компромісу» між поезією і прозою даються взнаки. Звідси перевантаженість оповіді принагідними подіями та ряснотою подробиць, іноді – підміна самовиявлення персонажа авторськими оцінками. Однак і цей «інформативний» потенціал повістей настільки потужний, що стає почасти й естетичним чинником.

Читаючи повісті, неважко відчути, як важливо було Шевченкові переконати російського (та й українського!) читача (а він, повторюємо, розраховував на друк!) в тому, що Україна має своє обличчя, відмінне від обличчя Росії, свою історію і культуру; що народи наші хоч і близькі, але різні; що кожен народ має зберігати свою «физиономию»; що зневага до традицій та мови свого народу – ознака нікчемності та безтямності. Такий погляд він висловлював і в етнографічних описах та історичних екскурсах, і в характеристиках персонажів, і в перейнятих ліричним настроєм пейзажах, і в максимах етико-філософського характеру, – бувши поміркованим і стриманим з огляду, знов-таки, на цензуру, але інколи й втрачаючи над собою контроль «самоцензури».

Але за життя Шевченка жодна з його повістей не була надрукована. Українські друзі прохолодно поставилися до його російськомовних писань. А Пантелеймон Куліш наполегливо відмовляв його від спроб надрукувати їх, переконуючи, що вони не варті його таланту: «Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати» [8] «Листи до Тараса Шевченка», с. 103; 105. .

Це правда: деякі нібито й обіцяли, але не друкували. Шевченко не йняв віри, аж поки не одержав листа від С. Т. Аксакова, якого дуже шанував і якому присвятив першу частину «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «… Я не советую Вам печатать эту повесть („Прогулку…“ – І. Дз .). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта. (…) Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого» [9] Там само, с. 119. .

Лист С. Т. Аксакова справив сильне враження на Шевченка; він подякував йому за одвертість, додав, що той підтвердив його власні сумніви і що тепер він візьметься за гравюру, – і припинив спроби надрукувати повісті.

І все-таки це був великий удар для Шевченка. Справа не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й у тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей.

Та ось лине час, втрачають гостроту актуальні критерії, і 1888 року з’являється стаття видатного російського літературознавця О. М. Пипіна «Русские произведения Шевченко», в якій він, підходячи до них не з позицій журнального критика, а з позицій історика літератури, дає їм зважену позитивну оцінку. Пізніше до них не раз зверталися літературознавці; багато сторінок присвятила їм Маріетта Шагінян у своїй чудовій книзі «Тарас Шевченко»; слід назвати і блискучу статтю академіка О. Білецького «Російська проза Т. Г. Шевченка».

До цього можна додати хіба таке. В мистецтві нерідко «відставання» від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Але сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не виглядає архаїчною. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуальності, – це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості.