Юрій Голик - Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

Музей АТО, Алея пам’яті, Центр допомоги воїнам АТО, ProZorro, понад 500 нових шляхів за чотири роки, десятки нових неймовірних шкіл і величезних стадіонів, найкращі лікарні в країні – це все приклади концентрації зусиль на проєктах, у яких є менеджери, що їх очолюють, живуть ними 24 години на добу і доводять кожен з етапів до кінця.

Квінтесенція усього – слова людини, яка пропрацювала в облдержадміністрації понад півтора десятиліття: «За 15 років в ОДА ніколи б не подумав, що в ній можна ТАК працювати і робити ТАКІ речі. Ну ви, блін, скажені».

Результат, до якого ми прагнули: щоб все, зроблене і впроваджене нами, лягло в інституціональну пам’ять ОДА, увійшло в її кров і назавжди «прописалося» в її рефлексах.

Щоб незалежно від того, хто керує областю, усі вдалі рішення, впроваджені нами в ній, використовувалися й надалі. Щоб виникла свого роду спадкоємність влади. І щоб кожна наступна команда не примножувала сутності без потреби, а навпаки, ще активніше спрощувала всі процеси.

Маємо таку мрію, щоб грізна і масштабна ОДА, розташована фізично в кількох будівлях по всьому місту, перетворилася на кілька скриптів доступу до інформації у вигляді таблиць, що зберігаються десь у хмарі. А вся взаємодія з нею відбувалася тільки в електронному вигляді й вимірювалася частками мілісекунди, за які ви дістанете відповідь на своє запитання до ОДА.

Насправді у нас вийшло саме тому, що ми були, є і будемо менеджерами, а не чиновниками, політиками або, прости Господи, популістами.

Ми впевнені, що закони менеджменту однакові і в бізнесі, і в держуправлінні.

Відрізнити менеджера від чиновника дуже просто.

Менеджер. Заточений на кінцевий результат. Мислить категоріями «що конкретно треба зробити задля досягнення результату?» Причому вимірного результату, описаного в часі. Не любить довгих нарад, узгоджень, зволікання часу. Готовий на виправданий ризик. Не обтяжений купою марних наказів та ідіотських регламентів. Виходитиме з того, що буде ухвалено найвигідніше для його компанії рішення.

Чиновник. Працює під гаслом «не робити нічого, щоб мені за те нічого не було». Відповідно, робить усе, аби кінцевий результат не з’явився, точніше, щоб його було неможливо виміряти або він був розпливчастий. Любить замість плану дій використовувати слова «поліпшимо», «оптимізуємо», «розглянемо», «опрацюємо» тощо замість того, щоб назвати вимірні речі: «скоротимо на…», «збільшимо на…», «зробимо до такого-то…». Також любить розповідати про «50 відтінків причин», чому в нього не вийшло зробити те, що йому було доручено, – замість пояснити, що саме він зробив для того, щоб вийшло.

Вислів «обтяження є, обмежень немає» якнайповніше описує класичну відповідь чиновника на будь-яку пропозицію щодо зміни будь-чого.

Є ще другий вислів: «нє паложено». І чи то «нє паложено» в сенсі так не можна, бо ніде чітко не дозволено, чи то «нє паложено» – слід розуміти як те, що не покладено цьому конкретному чиновникові у верхню шухляду його столу нічого такого, що змусило б його ворушитися. Тут йдеться не про гранату – про шоколадку, пляшку, гроші.

Сумно? Авжеж, навіть більш, ніж сумно. Це перше, з чим ми зіткнулися на держслужбі. Будь-яка ідея сторонньої людини зі свіжим поглядом наштовхується на опір чиновників. Не завжди, але в переважній більшості випадків.

Підміна понять і псевдопатріотизм

За останні три місяці в Матриці дуже почали напружувати такі дві речі.

Ні, це не маразм держуправління, з яким – хай там як, а все ж можна робити хороші речі. Не повселюдне безумство, яке щораз пробиває дно. І не бюрократія, яку ми навчилися обігравати. Ні. Все набагато сумніше. Напружує інше:

1. Відсутність чітко прописаних KPI (key performance indicators, ключові показники ефективності) для чиновників усіх рівнів з боку їхнього роботодавця – держави. По суті, вона наймає на роботу людей, не ставлячи перед ними завдання, а радше, вимагаючи від них підтримувати такий собі безперервний за формою й безжально-марний за своєю суттю процес.

Це добре, коли людина, що прийшла на держслужбу, сама здатна поставити собі завдання, і ці завдання – благо для суспільства. А якщо ні, а саме так і відбувається в сотні разів частіше?

2. Підміна суспільством вимоги до чиновника. Замість «бути ефективним у своїх діях» суспільство бажає бачити чиновника вбогим, без доходів і накопичень, щоб обов’язково говорив тільки українською мовою.