Юрій Голик - Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

По-друге, тоді ще не було такого поширення інтернету, і прочитати про компанію, в якій мав працювати, не було де.

Погодьтеся, невідомість завжди лякає, але мене вона тоді порадувала. Я нутром відчував, що точно впораюся, просто не розумів, що «впораюся» означає: ми створимо найкращу в Україні регіональну мультимедійну компанію – компанію в окремо взятому регіоні країни, причому не найбільшому, яку рівно через сім років оцінять у суму з сімома нулями в іноземній валюті.

Я розумів, що в моїх знаннях ще багато прогалин. Але я дуже багато читав уже тоді.

Спільну мову з Валентином ми знайшли досить швидко. Вже на п’ятій хвилині розмови зрозуміли, що користуємося однаковою термінологією, уживши кілька разів незрозуміле тоді для багатьох слово «бюджетування». А ще через п’ять хвилин стало ясно, що й підходи до управління та менеджменту в нас однакові – ми обидва не боялися брати на себе відповідальність, ризикувати, не вважали за потрібне рахувати чужі гроші, особливо гроші тих, хто їх для компанії заробляє – менеджерів з продажів реклами. І обидва були впевнені, що людям необхідно платити нормальні зарплати й підвищувати їх у міру досягнення нових і нових результатів.

Для мене було незвично після ідіотизму власника на моєму попередньому місці роботи зустріти прогресивного керівника з нормальними підходами. Для нього ж було дивним, чому раптом невідомий хлопець у 21 рік міркує про бюджетування, постійні й змінні витрати та інші мало кому зрозумілі тоді речі, викладені в книзі «7 нот менеджменту». Її читали у великій-великій компанії УМХ, і це для мене дивиною не було. А ось віце-президент УМХ здивувався, що ту саму книгу я прочитав у Луганську.

Це був саме той випадок, коли любов до читання, прищеплена мені в дитинстві бабусями, дідусями й батьками, і купи книжок вклали в мою голову знання, які й допомогли мені на зустрічі з людиною, з якою я відтоді разом.

Пропрацювавши в УМХ з 1999-го по 2014 рік з перервою на 2009—2011-й (тоді мене в компанії оголосили ворогом і зрадником усі, крім Валентина, який розумно вважав, що я чітко і на 101 % виконав свій контракт, як і мусив був учинити – і як менеджер, і як людина), точно можу сказати, що це була добра школа життя, яка виростила чимало талановитих людей, з багатьма з них ми дотепер спілкуємось і товаришуємо.

Дивує те, що книгу про УМХ ніхто досі так і не написав. Це була б справжня біблія медіа-бізнесу, яка напевно комусь допомогла б на його першій співбесіді під час прийняття на роботу до ЗМІ.

Основні підходи Резніченка я зрозумів уже тоді, в 1999-му. Вони не змінилися й нині. Досконально розбиратися в тому, що робиш. Брати на себе відповідальність. Не заважати людям працювати, контролюючи кожен їхній крок і набридаючи їм складанням звітів. Фокусуватися на результаті, а не процесі. Ніколи не здаватися. Знаходити нетривіальні рішення. Завжди оцінювати за результатом. Не працювати з мудаками. Радіти успіхам людей, які працюють з тобою і в тебе, а не ревнувати до них.

Він такий і тепер. Завжди щиро радіє успіхам усіх, хто його оточує і хто з ним працює. Більш того, він вимагає цих успіхів і всіляко їм сприяє, справедливо вважаючи: чим сильніші й розумніші люди навколо нього, тим сильнішим є і він сам, і вся організація, яку він очолює.

Погодьтеся, рідкісна нині якість.

Особливо мене потішило тоді, наприкінці 90-х, що ніхто не збирався мені вказувати, якою машиною їздити і в яких костюмах ходити. Ніхто не збирався рахувати мої доходи – мені давали можливості для заробітку, прив’язуючи їх до прибутку самої компанії. Для 1999 року в нашій країні це був винятковий випадок.

Тож коли Валентин у лютому 2015-го покликав мене з собою до Запоріжжя, я, хоч і погодився одразу, але не надто уявляв собі, чим саме доведеться там займатися. Я навіть не спитав його, що конкретно я повинен робити. Я зателефонував своєму другові й партнерові по Луганську Андрію Курляку (він же – Петрович) і теж запропонував йому їхати з нами до Запоріжжя.

Так ми обидва й стали радниками Резніченка. Близько місяця ми разом з іншими членами нашої Команди вивчали справи області й аналізували, що маємо робити, паралельно розбиралися, намагаючись збагнути, що таке ОДА взагалі, як вона працює нині та як би нам хотілося, щоб вона працювала.

Наприкінці березня о третій ночі Резніченко надіслав мені повідомлення про те, що Президент викликав його до Києва, щоб призначити керівником Дніпропетровської області.