Юрій Голик - Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

Ми всі, як і раніше, залишаємося на зв’язку і в соцмережах. І завжди готові допомогти й поділитися своїм досвідом з кожним, хто звертається до нас із таким проханням.

І ще. Ми домовилися, що я напишу дві книги. Другу – самотужки, але під псевдонімом, у жанрі трилера – про людей, їхні звички, вади і долі, якими я побачив їх у період чотирирічного перебування в одній області нашої країни. Усі імена будуть вигаданими, але ви точно зрозумієте, про кого йдеться.

За парадною вивіскою ОДА і купою всього зробленого ховаються звичайні люди, їхні прагнення, бажання і долі.

Книга, яку ви зараз тримаєте в руках, – про технології, менеджмент і людей. Людей, яких не змогло засмоктати болото бюрократії і які, незважаючи на шалену протидію, не кидали розпочату справу, завжди доводячи її до кінця.

Коли мені було без кількох тижнів 22 роки, я став директором безнадійно збиткової газети «Теленеделя» (укр. «Телетиждень»), офіс якої містився в убитій чотирикімнатній квартирі на 13-му поверсі 14-поверхового будинку, в якому, до того ж, не працював ліфт.

Перше її число під моїм керівництвом вийшло 13 грудня. Трохи більше, ніж за тиждень до мого дня народження.

За півроку ми зробили її прибутковою, а за вісім років – офісом величезної компанії, що виросла з однієї газети. Це був окремий п’ятиповерховий будинок площею півтори тисячі квадратів, у якому, проте, всі не вміщалися.

Через два роки ми провели концерт «Океану Ельзи» на центральній міській площі, куди прийшло стільки людей, скільки не збирав жоден День міста ні до, ні після. Наклад газети наступного ранку злетів до космічних висот.

Щасливі були часи, коли спрацьовували прості одноходові маркетингові рішення.

Минуло ще пів року – і за обласним накладом ми випередили всі регіони, де ця газета виходила, крім Києва (столиця) і Криму (у якому вона продавалася в кількох містах). А з огляду на те, що газету було запущено з нуля, то ми взагалі були регіоном № 1 у країні за накладом.

Щоправда, внаслідок ексклюзивності методів її запуску в стилі «дозволено все, що явно не заборонено» і «якщо вимкнути телефон, то можна все» моє прізвище вперше потрапило у видачу в Google завдяки плаксивому квоктанню та істериці багаторічного монополіста-конкурента, частку ринку якого ми і з’їли рівно за рік, хоча тоді значення вислову market share розуміли, радше, інтуїтивно.

Так, ми зробили це в Луганську. У невеликому місті, не мільйоннику, в якому ми завжди робили якісні й вельми прибуткові медіа без джинси, заказухи і компромісів із сумлінням.

У нас було навіть своєрідне гасло, яке запропонувала журналістка Євгенія Костіна: «Ніколи й нічого не робити на від#бись». А журналістками у нас були найрозумніші гарнюні.

Ще був надзвичайно креативний головний редактор Рома Бачков із безмежним почуттям гумору, а на роботу менеджерами з реклами ми полюбляли наймати випускників єдиної в Луганську фізико-математичної школи.

У 2007-му, саме напередодні кризи, нашу старанно вибудувану регіональну медіакомпанію, що била всі рекорди (до якої переймати досвід не їздили хіба що прибиральниці з центрального офісу), остаточно викупила головна компанія, після чого вийшла на лістинґ у Франкфурті. Структура управління змінилася – й інші філії холдингу в регіонах полегшено зітхнули, розуміючи, що їм більше не ставитимуть нас за взірець і перестануть вимагати порівнянних з нами показників прибутковості та маржинальності, та ще й у перерахунку на тисячу мешканців.

Тоді я ще й гадки не мав, що коли погода зранку була так собі, то можна залишитися вдома. Тому разом з партнерами ми створили з нуля нову компанію, вийшли в сусідній Донецьк і перед самою війною встигли запуститися в Харкові та Дніпрі, переправивши до цих міст більшу частину співробітників з Луганська й Донецька з початком бойових дій.

У 2013-му ми потрапили до ТОП-8 національних видавничих будинків за зборами реклами, бувши видавничим будинком суто регіональним (чотири області з 25). Потрапили б за кілька років і до ТОП-3, але війна…

Одного сльотавого, безрадісного вечора в лютому 2015-го я стояв біля вікна в харківському готелі, дивився на місто і думав: «Може, краще залишитися завтра в номері читати книжки, аніж пертися з самого ранку в офіс?», коли мені зателефонував Резніченко і сказав: їдемо до Запоріжжя.

21 ЛЮТОГО 2015 РОКУ

Цей день був знаменний для кожного з нас загалом і зокрема, чиї долі до того часу вже були тісно переплетені.