Юрій Голик - Нескінченність не для слабаків. Книга про менеджерів, які хакнули систему держуправління

Того дня був день народження Валентинової мами – Лідії Валентинівни. Унікальна жінка, яка створила перший по-справжньому приватний роздріб з торгівлі пресою в Дніпрі ще в 1998–2001 роках. Залишки цього роздробу навіть через 17 років після того, як вона припинила ним керувати, можна побачити в усьому Дніпрі й нині.

Лідія Валентинівна у 2011-му стала першою співробітницею, яку я запросив на роботу до департаменту, що його Валентин віддав у моє підпорядкування в «Радіогрупі» (підрозділ «Українського Медіа Холдингу»). Запросив не тому, що вона була мамою мого друга і, формально, начальника. А тому, що саме вона далекого 1999-го зі щирим серцем навчала мене, на той час зеленого і наївного двадцятиоднорічного юнака, з примхи долі призначеного директором помираючої раніше філії «Теленедели» в Луганську, премудрості торгівлі пресою, а через 12 років я чітко розумів, які з її компетенцій мені знадобляться, щоб цілком перевернути продажі регіональної радіореклами і зробити те, що досі нікому не вдавалося.

Я нікому цього не говорив тоді, у 1999-му, але ставши директором ТОВ, що видавало ледве живе видання, перетворив його на мегаприбутковий регіональний медіахолдинг, вибудовуючи роздрібні продажі преси на основі тих принципів, які пояснили мені Валентин і Ліда. Зробив це не сам – разом зі своїми партнерами. Але знання, що їх вклали мені в голову Ліда і Валентин, були безцінні.

Тому, повернувшись 2011-го до «Українського Медіа Холдингу», точніше, до «Радіогрупи», найприбутковішого його підрозділу; повернувшись на запрошення Валентина, якому було начхати на те, що мене за мою успішність люто ненавиділо 95 % усього холдингу, вважаючи частково неформатом, а частково відморозком, який завжди грає на грані фолу… Хоча я просто ретельно виконував свій контракт і дані мною, у тому числі моральні, зобов’язання… Так от, повернувшись, перше, що я спитав у Валентина: де працює Лідія Валентинівна?

Він тоді чітко пояснив усім свою позицію щодо моєї персони: мені пофіґ на вашу думку про нього, у мене є своя, і ефективніших за нього менеджерів можна порахувати на пальцях однієї руки. Я сам його навчав, я працюватиму з ним, бо він мені потрібен.

Це, до речі, його унікальна риса. Робити те, в чому він упевнений, незважаючи на думку оточення. Немає догм і правил. Є тільки принципи. Велика рідкість як на теперішній час.

Валентин був не надто задоволений тим, що я беру на роботу його маму, оскільки гадав, що їй час уже займатись онуками. Ба більше, як людина сумлінна, він вважав це зовсім неправильним. Але і він, і я чітко розуміли, що вміє Лідія Валентинівна, і яка вона працездатна.

Складне завдання, поставлене тоді Валентином, я виконав. Виконав разом із ним. І разом із Лідою. Менш ніж за рік. Немає сенсу описувати тут, у чому воно полягало – надто вже прикладним було – але ми зробили якраз те, що запланували. І те, у що ніхто не вірив. А ми взяли й зробили.

Цього дня у 2015 році Президент України Петро Порошенко представив Валентина як керівника Запорізької області.

Того дня ми добиралися до Запоріжжя по-різному. Валентин – літаком разом з Президентом. Я і ще один його радник – автомобілем з Києва, завантаживши в нього повнісінький багажник костюмів і речей. Цей радник – Андрій Курляк, або Петрович, як усі його називають – чесно відпрацював з нами вже чотири роки, його доля була тісно переплетена з нашими. Власник першої в Луганську рекламної агенції і першого комп’ютера Apple. Людина, котра якимось своїм унікальним поглядом зуміла розгледіти в мені, двадцятирічному, певні задатки, весь цей час навчала мене тонкощів рекламного бізнесу і запропонувала мою кандидатуру на посаду директора видання «Теленеделя», що дихало тоді на ладан. Він свято вірив, що ми побудуємо з цього вмираючого «нічого» прибутковий бізнес. Власне, так воно й сталося.

Цього ж дня, 21 лютого, був день народження Галини – нашої подруги, нашої адвокатки, надзвичайно розумної, глибокої й позитивної жінки, яка відійшла у Божу вічність роком раніше, на Хрещення 2014-го. Нам досі бракує тебе, Галю. Бракує тих годин, проведених у твоєму кабінеті з твоїми одвічними горнятком кави і сигаретою. Бракує твоєї мудрості й твого витонченого унікального розуму. Бракує твоїх порад і тепла, твоєї щирої дружби, які були притаманні лише тобі.

Увечері 21 лютого 2015 року в кабінеті вже керівника Запорізької області Валентин запитав Петровича: «Андрію, я розумію, як опинився тут Голик, він просто інакше в принципі не міг, ми з ним стільки років разом, і він би поліз зі мною розгрібати будь-який завал, навіть не питаючи, для чого ми це робимо. Але що спонукало тебе, успішну людину, влізти в усе це з нами?» Я добре запам’ятав, що відповів Петрович: «Валь, коли нам потрібне було твоє плече, ти нам завжди допомагав. Якщо я можу чимось допомогти, я допоможу. Це не питання грошей, слави чи влади. Це питання людських взаємин».