Люба Клименко - Вибрані хіти

— Ти не тільки не зможеш одружитися зі мною. Ти не зможеш одружитися з будь-ким. Я тебе нікому не віддам. Ти належиш тільки мені! — вона задихалася від власних слів.

— Я нікого й не хочу.

— Ти говориш правду?

— Так, ти ж знаєш, я ніколи не кажу неправди.

Анна Марія продовжувала його пестити:

— Часом мене мучать докори сумління: тобі давно треба було одружитися. А я тебе тримаю.

— Тримай мене. Люби мене. Не віддавай мене нікому! — прошепотів пан Домбровський графині фон Шнапп.

Після палких поцілунків і обіймів пан Влодек розвернув Анну Марію, вправно (аж Марк Антоній здивувався такій спритності) закинув їй на спину купу верхніх і нижніх спідниць, скинув якісь мережані панталони і ввійшов у неї.

Марку Антонію було приємно перебувати в шкурі Влодка Домбровського, який кохає жінку, за якою страждає сам цісар!

Судячи з усього, самому Влодку також було добре і зовсім не від того, що він кохається з цісаревою коханкою. Навпаки, факт присутності коронованої особи в її інтимному житті ніскільки не радував його. Це його навіть дратувало, адже він, офіцер цісарської армії, ніколи не зможе дати їй стільки, скільки дав їй цісар у вигляді різних привілеїв. Саме тому він так відчайдушно кохався з нею. Він любив цю жінку. Любив чесно, по-чоловічому, любив віддано, любив безнадійно. Він ніколи не зможе стати її законним чоловіком…

Відсутність Анни Марії і пана Влодка у залі не помітив ніхто. Ніхто, крім Амалії.

Вона тихцем пішла за ними, аби почути, як пан Влодек проситиме її руки. І замість того вона побачила зовсім іншу сцену…

Пан Домбровський про це здогадався, крадькома пробираючись з Анною Марією до замку.

Він побачив і впізнав її силует.

Йому стало шкода цієї дівчини, яку він так підло обманув.

Тим часом серед зали вже стояв рояль в очікуванні знаменитого пана Домбровського. Влодек сів за нього і почав грати.

Марк Антоній із задоволенням усвідомлював, що може показати вві сні цій поважній публіці, на що здатні його віртуозні пальці. Публіка просто шаліла від оплесків. Усі почали просити Анну Марію заспівати щось у супроводі пана Домбровського.

Анна Марія підійшла до роялю. Вона обперлася на нього, зробивши це точнісінько так, як Марія Фернандес.

Вона кинула погляд на пана Домбровського. Це був погляд, геть затуманений любов'ю і пристрастю. Графиня йому всміхнулася, кивнула, і він заграв зовсім незнайому Марку Антонію мелодію з божественною музикою.

Анна Марія набрала в груди повітря і заспівала.

Це була пісня з рефреном. «Ти ніколи не будеш моїм. Я ніколи не буду твоєю».

У пана Домбровського рвалися груди. Він хотів заплакати, однак навкруги стояло повно людей, які купалися в пісні, купалися з насолодою, як хлюпається качка у воді…

Голос Анни Марії просто витягував з нього жили, виривав нігті, вивертав душу. Пан Домбровський через силу перебирав пальцями по клавішах.

Серце йому боліло, йому перехопило дух, він кинув погляд у залу, шукаючи допомоги. Однак ніхто не міг йому допомогти. Навіть Амалія, яка тихенько ковтала сльози, дивлячись на нього. Навіть цісар, який також витирав хусточкою очі, спостерігаючи за Анною Марією. Ніхто.

Пан Домбровський кинув погляд на Анну Марію.

Він не може без неї жити. Він не зможе без неї жити. Він не зможе жити…

Пан Домбровський закінчив пісню, вклонився публіці, вийняв пістоль і застрелився. У всіх на очах….

Марк Антоній прокинувся, увесь мокрий. Навіть подушка була зволожнілою.

Він лежав з відкритими очима і дивився в білу стелю. З подвір'я долинав спів Марії Фернандес. Судячи з усього, Оленка їй акомпанувала.

Серце поступово відходило. Спазм зникав. До нього поверталося життя…

Коли Марк Антоній вийшов у двір, то побачив зворушливу сцену: за роялем, як він і здогадувався, сиділа Оленка, обпершись на рояль, співала Марія Фернандес, а навкруги, за столиками, призначеними для панів, що зберуться тут, у замку, завтра, сиділи мешканці навколишніх сіл, яких найняли для приготування вечірки.

Так незвично було спостерігати за тим, як в абсолютно елітному антуражі, серед запалених свічок, білосніжних скатертин і ладно припасованих букетиків, сиділи сільські жінки в квітчастих хустках і сільські чоловіки з великими натрудженими руками, тримаючи на колінах картузи.

До Марка Антонія підійшов Орест:

— Вони прекрасні! — прошепотів він йому на вухо, показуючи на Марію Фернандес і Оленку. — Правда ж?

— Правда, — посміхнувся той у відповідь. — Гарні свічки, — зробив він комплімент головному дизайнеру вечірки.