Люба Клименко - Антипедагогічна поема

врора Чингізівна сиділа за високим довгим старомодним учительським столом (такі колись ставили в фізичних, хімічних і математичних шкільних кабінетах на «подіумі») і, вживаючи сленг її учнів, «тупо втикала» в шестикласника Колю Кузьменка. А той без будь-яких комплексів колупався в носі прямо перед нею і витирав кози знизу об стілець, при цьому тупо втикаючи в одну точку на стелі.

Вона викликала Колю до себе в кабінет із наміром влаштувати прочухана за те, що він на дверях її кабінету написав балончиком слово «сука».

Взагалі Аврора Чингізівна відзначалася неабиякою віртуозністю в мистецтві давати прочуханів учням Київської гімназії імені Скарбів Трипілля. Однак сьогодні їй було не до того. І вчора було не до того. І позавчора. Словом, два тижні вона перебувала в глибокій депресії. У неї був препаскудний настрій: її покинув коханець.

Вона крутила в руках улюблений математичний предмет — великий, майже метровий дерев’яний циркуль з металевими наконечниками. Його давно вже збиралися викинути на смітник, але Аврора чомусь прикипіла до циркуля серцем і практично не розлучалася з ним протягом робочого дня. Якраз тепер вона усвідомила причину своєї закоханості в цей математичний фетиш. Вона зміряла його поглядом, склала «ноги» докупи, і взявши його в кулак, розмахнулася, неначе примірялась поцілити гострим кінцем у живу мішень, тобто в Колю Кузьменка.

Коля апатично відреагував порожнім поглядом, і Аврора Чингізівна зрозуміла, що поводилася вкрай непедагогічно, і що живою мішенню має бути не Коля Кузьменко, а її колишній коханець.

«Ну, за що мені таке?» — сказала вона сама собі, продовжуючи тупо втикати в Колю Кузьменка і крутячи в руках циркуль, паралельно думаючи і про Колю Кузьменка, і про колишнього коханця — учителя образотворчого мистецтва Олексу Тарасовича на прізвисько «Художнік».

Стрес її просто зруйнував. Вона була на себе не схожа. На ногах неначе висіли гирі, в скронях гупала кров, а в серці лежав гострий уламок льоду.

— Ну що, герой… — через силу видушила вона з себе, звертаючись до Колі. — Отже, це ти обписав балончиком двері?

— Я, — без докорів сумління незворушно відповів той.

— Де балончик?

— Тут.

— Давай!

Коля апатично простягнув руку зі знаряддям злочину.

Аврора Чингізівна відклала циркуль, так само апатично взяла в руки балончик і почала байдуже його роздивлятися.

— Скажи, чому ти це зробив? — спитала вона, зовсім не сподіваючись на відповідь, адже запитання було тупим, як вираз обличчя Колі Кузьменка. Як доводить багатолітній досвід педагогіки, батьки й учителі впродовж тисячоліть ставлять це запитання дітям, а ті впродовж тисячоліть не можуть дати на нього відповідь.

Так сталося й цього разу. Коля тільки здвигнув плечима.

— Харашо, — сказала Аврора Чингізівна.

Вона завжди вживала це слівце, коли мала поганий настрій. Коли настрій був хороший, казала «добре», а коли чудовий — «гаразд».

Аврора Чингізівна сказала «харашо» і затнулася. Вона не знала, що далі робити. Весь її педагогічний талант розвіявся в повітрі, як «бєлих яблонь дим». І все через того придурка, що її кинув.

Коля тупо втикав у стелю.

Несподівано Аврорі спало на думку таке: «Добре, я тупо втикаю, і це має логічне пояснення: адже мене кинув коханець. А чому це раптом у Колі такі самі вповільнені рефлекси?»

І тут Аврору Чингізівну осяйнуло:

— Ти що, клей нюхав? А?

Коля знову апатично подивився на неї.

— Пішла ти на х#$! — спокійно сказав він.

Аврора Чингізівна від несподіванки мало не похлинулася. «Ну, ні фіга собі, мале падло! Нічого не боїться! Послати мене, вчительку на прізвисько Чингізханша, від одного вигляду якої тремтять всі учні середніх і старших класів, — послати мене на три букви? Ну, це вже вопше!»

Було б це в інший день, Аврора Чингізівна лише самим поглядом позбавила б його здатності рухатися. Вона славилася по всьому Печерському району Києва вмінням убивати поглядом, неначе електричним розрядом. Однак сьогодні був не її день.