Люба Клименко - Антипедагогічна поема

Сьогодні оце «пішла ти на х#$» подіяло на неї, як холодний душ на п’яного.

«Та це ж він послав мене на х#$, — зненацька спало їй на думку. Причому під словом „він“ вона мала на увазі не Колю, а її коханця Олексу Тарасовича. — Він же не кинув мене, він практично послав мене на х#$!»

Промовивши подумки ці слова, вона несподівано відчула, що гирі спали з її ніг, розбите серце склалося докупки без жодного шва, уламок льоду розтопився, і по всьому тілу полилися теплі струмочки полегшення. В натурі полегшало! Стало весело.

Тим часом Коля зрозумів, що ляпнув щось не те, і, очікуючи на виверження гнівного вулкану з боку Чингізханші, а може навіть на удар цього дебільного циркуля, який зараз, наче татаро-монгольський спис, вирветься з її рук і ввіп’ється гострим кінцем у його скроню, пригнувся.

Однак, на його подив, цього не сталося.

Замість убити жертву електричним високовольтним розрядом, Аврора Чингізівна розсміялася. Вона сміялася до сліз, до істерики. Ні, вона не сміялася. Вона просто ржала.

Коля й далі тупо втикав, тільки тепер не в стелю, а в неї.

— Слухай, Колю, скажи мені — обіцяю, тобі за це нічого не буде, — скажи мені, чому ти не збрехав мені, тіпа: «Ні, не нюхав!», — чому замість цього ти послав мене на х#$?

У Колиних каламутних очах промайнув слабенький вогник думки.

— Вобщє-то, як виматюкаєшся, стає легше, — по-філософськи сказав він.

Аврора Чингізівна задумалася: «А за великим рахунком, він правий!»

Вустами отрока глаголить істина, — промовила вона сама до себе.

— Чьо? — перепитав Коля. В його каламутних очах зблиснула іскорка інтересу.

— Не чьо, а шо, — поправила його Чингізханша. Не тому, що не знала літературної української мови, а так, по пріколу.

Вона покрутила балончик, уважно оглянула його з усіх боків і спитала Колю: «Слухай, а як цим користуватися?».

Коля по-діловому забрав у неї балончик і вже був поклав пальця на пимпочку, однак Аврора Чингізівна смикнула його за рукав:

— Ти що? Тільки не тут!

— А де?

— Пішли за мною! — Аврора Чингізівна повела його порожніми коридорами школи, де знала всі таємні входи та виходи, бо колись сама тут училася, нерідко ходила з хлопцями в бомбосховище (тобто в підвал) перекурити і навіть знала, де той засекречений пульт, який «вибиває» світло в усій школі відразу.

Цього разу вона вимкнула світло тільки на вулиці. Обійшовши стороною вахтера, який солодко спав, вона вивела Колю через маленькі дверцята з напівпідвального приміщення на шкільне подвір’я, де красувалася запаркована червона машина ціною в кілька десятків тисяч баксів.

Це була Його машина. Її підлого коханця. Того самого, що послав її на х#$. Щоправда, це звучало дуже інтелігентно і пафосно: «Пам’ятай, я завжди буду твоїм другом!». Тим гидкіше їй після цієї розмови.

Службовий роман Аврори Чингізівни й Олекси Тарасовича почався за принципом «Вы сексуальное большинство или сексуальное меньшинство? — Я — сексуальное одиночество». Власне, самотньою (щоб не сказати грубіше — старою дєвою) була вона. Він же був взірцевим батьком двох дівчаток-близняток.

Аврора Чингізівна не страждала на сентиментальність, закохуватися в Олексу Тарасовича вона не збиралася, він взагалі «не косив» під сексуальний об’єкт. Його зовнішність аж ніяк не відповідала богемності його професії, можна сказати, навпаки: на вигляд він був таким собі трактористом, добре збитим, без зайвих претензій. Проте в Київській гімназії імені Скарбів Трипілля на нього чомусь таки звертали увагу, адже педагогічний колектив був жіночий і в ньому завжди панувало безриб’я на мужчин.

Аврора Чингізівна спершу не сприймала Олексу Тарасовича як мужчину. Але якось так склалося, що вони випадково розговорились на тему мистецтва, зійшлися поглядами на те, що нічого кращого, ніж кітч, людство не вигадало, після чого він став зрідка навідуватися до неї в підсобку на мистецтвознавчі сеанси.

Після п’ятого сеансу Аврора Чингізівна, дбаючи про власне жіноче здоров’я, яке могло похитнутися через брак гормонів, вирішила спокусити Художніка. Треба віддати належне Олексі Тарасовичу: він виявився людиною з високими моральними принципами, тож після першої її спроби так тікав з підсобки, що аж збив з ніг першокласницю з білими бантиками.

Аврора Чингізівна не сподівалася на таке і, чесно кажучи, озадачілася. Але оскільки, як уже було сказано, вона була жінкою без сантиментів, то сказала собі: «Ну й нє надо!» — і заспокоїлась.