Люба Клименко - Антипедагогічна поема

— Ну да, дактифологію, — «поправилася» директриса.

— А чому ми повинні здавати свої відпечатки? — обурився педколектив. — Невже ви думаєте, що хтось із учителів здатен на таке!

— Для солідарності з учнями! — промовила гідну Педагогіки Європейського Рівня фразу Інна Сергіївна. Насправді все було набагато прозаїчнішим.

— Нє, ну це взагалі… — прошурхотів по вчительскій незадоволений шепіт.

Але Аврора Чингізівна цього вже не чула. Вона кулею вилетіла в коридор, де лавою сунула жива маса учнів.

Серце її несамовито калатало. Вона нервово обводила поглядом учнівську масу і, на щастя, побачила те, що шукала: з-за рогу вигулькнуло знайоме обличчя, на якому, до речі, вже не було вчорашнього виразу безмірної тупості. Здається, Коля чекав її з самого ранку.

Вона кивнула йому, і він моментально опинився біля неї.

— Слухай, балончик… — почала вона, важко дихаючи.

— Я вже усьок, Чингізо Авралівно… Я згадав про це вночі, прибіг зранку, а його вже біля машини не було.

— Він схований у кабінеті директриси… Я її відволічу, а ти…

— Поняв, — не дослухавши, сказав Коля і розчинився в натовпі.

«Як я раніше цього не бачила: Коля має величезні потенції — кмітливий, спритний, дотепний! А я піддалася на стару радянську педагогічну традицію: раз він не вчить математики, раз він нюхає клей, раз він вживає погані слова, значить він — пропаща дитина. Я теж у його віці ненавиділа математику, пила шмурдяк з хлопцями по підворотнях і вживала міцні слівця! І нічого. Варто за нього поборотися!».

Якраз під час цих невинних педагогічних роздумів Аврора побачила, як директриса вийшла з учительської й рішуче рушила до свого кабінету.

Аврора Чингізівна перегородила їй дорогу пласкими грудьми.

— Інно Сергіївно, я б хотіла з Вами переговорити…

— Тільки не тепер, у мене перший урок! — різко відказала та.

— Я з приводу Євгена Євгеновича!

Інна Сергіївна зупинилася.

«Ха!» — Аврора була розумною бабою. Вона правильно розрахувала тактику!

Як було сказано, Євген Євгенович був директрисиним «хлопчиком». Натомість Аврора Чингізівна його люто ненавиділа за те, що він просто не хавав у математиці. Аврора Чингізівна вирішила його спекатися, тож написала листа до асоціації вчителів математики, щоправда поки що не відправила його, а лише поставила до відома директрису, передавши копію листа директрисиній секретарці.

Схвильована Інна Сергіївна викликала свого фаворита «на килим». Євген Євгенович довго сидів у неї і тримав її «за ручку» (принаймні так казала секретарка Віка, яка «випадково» зазирнула в кабінет).

Наступного дня директриса викликала до себе Аврору Чингізівну і всипала їй по п’яте число.

Аврора Чингізівна на прізвисько Чингізханша просто фізично не могла покоритися директрисі, і це викликало додаткове напруження в їхніх і без того напружених стосунках.

Однак випадок з балончиком кардинально змінив ситуацію.

— Ну, що там у вас? — удавано байдуже сказала директриса, нервово кусаючи губи. — Вже відправили свою кляузу?

— Ні… Розумієте… Так би мовити… Як би це краще сказати… Я оце подумала, — тягнула час Аврора.

Директриса терпляче її слухала, боячись перебити, аби «не сполохати надію».

Колі все не було і не було.

— Розумієте, я вирішила… Не знаю, як це сказати… — «косила під дурочку» Аврора, — я подумала, що я погарячкувала… І вирішила обдумати все ще раз.

Директриса полегшено зітхнула.

— Ви зробили дуже мудро. Ми всі колись були молодими («взагалі я ще й досі не стара», — прокоментувала про себе її останні слова Аврора Чингізівна).

З-за рогу нарешті з’явився Коля. Він підморгнув, показав рукою собі за пазуху, і тепер настала черга Аврори Чингізівни полегшено зітхнути. Пролунав дзвоник.

У Аврори Чингізівни не було першого уроку. Вона пішла до себе в підсобку. З приходом у школу Євгена Євгеновича вона пробила туди окремі двері, щоб можна було заходити з коридору, не заважаючи йому вести бездарні уроки. Підсобка була її територією. Вона туди Євгена Євгеновича не пускала. А він і не протестував, боячись її як вогню.

Отже, Аврора Чингізівна зайшла в підсобку і обполоснулася під пахвами після стресу з балончиком і директрисою. Виглянула у віконце — і побачила міліцейську машину. Міліціонери тупцяли на місці злочину, явно невдоволені.

«Ха! — ще раз похвалила себе Аврора Чингізівна. — Работают профессионалы!»

Почулося шкряботіння у двері. Аврора Чингізівна впізнала його. Це були позивні її коханця, а точніше, її колишнього коханця…