Люба Клименко - Вибрані хіти

Поки що він її просто кохав, стримуючи себе в кожному русі, а йому хотілося її трахати. Грубо і брутально.

Існує переконання, що інтелігентні люди займаються любов'ю, а неінтелігентні — грубо трахаються. Насправді це не так. А точніше, це не завжди так. У кожній людині закладено долю агресії, яка завжди шукає собі вихід, і людина повинна обов'язково її із себе випускати, аби не схибитися. І, власне, люди, які у повсякденному житті є дуже стримані, часто мають потребу «відірватися». Один із найбезпечніших способів — секс. Агресію завжди можна дуже добре завуалювати як любовну гру.

Так пояснював суть справи один із членів Товариства анонімних любителів себе, той що із жовтих нарцисів, який фігурував у чаті під ніком МЩ (Містер «Щотакесекс»). Він був сам лікарем-психіатром і спеціалізувався на випадках сексуальної агресії.

У чаті трохи підсміювалися над ним, однак у цю мить, у цій альтанці над старою рікою під мурами старого замку Марк Антоній усвідомив що МЩ мав рацію. Професор консерваторії, піаніст, інтелігент, львівський пан хотів завдати болю своїй партнерці не від того, що не любив її, а навпаки, тому що обожнював її.

Марк Антоній «розігнався» і просто розрізав темряву своєю звар'йованою від любові машиною. Навкруги була пітьма, а в його машині відмовили фари, тож він не знав, де перебуває — на дорозі чи поза нею. Він перелякано чекав, що зараз вріжеться в стіну і розіб'ється, що Марія Фернандес, як це завжди було у нього з жінками, закричить і перерве секс. Вона і дійсно скрикнула, але при цьому додала: «Боже, як добре!» Отже, його потужна машина не врізалася, не розбилася, перед нею відкрилася довга, добре освітлена траса, хайвей, на якому стояли таблички — швидкість не обмежена, і він, розслабившись, помчав нею.

Він летів стрілою по абсолютно порожній трасі з однією, широченною смугою. Можливо, навіть це був не хайвей для машин. Можливо, це злітна смуга? Настільки шалена швидкість, що немає сумнівів, що він — не автомобіль, він — літак. Він потужний авіалайнер, важкий і потужний. Він розганяється на дуже довгій смузі до величезної швидкості, щоб можна було злетіти. Марк Антоній внутрішньо зібрався, потягнув на себе штурвал, і ось він відірвався від землі. Ось він стрімко летить угору. Його диспетчер кричить йому в навушники: «Go, Mark, go!». Марк Антоній прислухався, і дійсно, це йому не ввижалося. Марія Фернандес якраз це і шепотіла: «Давай, любий, давай!».

Він розрізав потужними грудьми свого авіалайнера ранкове повітря, він летів уперед туди, де жеврів жовтий світанок, він робив фігури вищого пілотажу, вірячи, що сьогодні він не розіб'ється. Сьогодні його пильнує невидима потужна сила.

Цією силою була Марія Фернандес.

«Чекай любий!»

Це був захоплений вигук його диспетчера, який запропонував змінити маршрут.

Марія Фернандес просто лягла животом на дерев'яну підлогу альтанки, а йому довелося стати на коліна. Це вже дійсно була лев'яча поза. А говорячи мовою авіапольотів, це був політ на мінімально допустимій від землі відстані, і тому потрібно було летіти просто з шаленою швидкістю, аби не розбитися.

Пілот був вправний. І літак був реактивний. Він не боявся цієї швидкості, він не боявся малої висоти, він мчав понад землею, понад містами, прямісінько над хмарочосами, маневруючи поміж сигнальними вогнями, неначе спеціально намагаючись їх зачепити, хоча у реальному житті реактивному літакові, яким він почував себе зараз, це було просто неможливо зробити.

Нарешті диспетчер скомандував:

«Приземляйся!»

«О ні! Тільки не це! Потерпи, диспетчере, потерпи!»

Диспетчер завагався. Чи вистачить у літаку пального?

Пілот потягнув штурвал на себе, і літак різко піднявся вгору. Він вирішив зробити перед приземленням «мертву петлю».

Диспетчер вже з острахом спостерігав за тим, що виробляє літак.

Марк Антоній схопив правою рукою за мокре густе волосся Марії Фернандес і закинув її голову назад. Вона знову зойкнула, однак це був зойк насолоди.

Тримаючи її в такому стані, він тріумфально завершив свій політ…

Посадка була легка і збалансована.

Марія Фернандес, стоячи на колінах, поклала голову на лавку.

Марк Антоній ніжно підняв її голову і поцілував.

Її обличчя було мокре і солоне від сліз…

…Перед тим, як заснути на старому залізному ліжку, Марія Фернандес, поклавши голову на груди Марка Антонія, пожартувала:

— Сподіваюся, що ти не вчиниш те, що зробив з собою пан Домбровський… Ти мені потрібен живим…