Густав Емар - Трапери Арканзасу

— Хто ви такі?

— Це байдуже,— сухо відповів старший з новоприбулих.— Досить з вас того, що ми можемо вас врятувати. Для цього треба розворушити й взяти в руки ваших людей. Не будемо ж марнувати час. Де ваші провідники?

— Ось вони! — генерал показав рукою на гамбузи носів, що злякано юрмилися навколо Балакуна.

— Це боягузи й зрадники,— гнівно скрикнув незнайомець.— Справжні провідники добре знають, як слід рятуватися від пожежі в прерії.

Генерал суворо глянув на Балакуна й хотів йому щось сказати, але незнайомець його перепинив:

— Ви зажадаєте від нього відповіді потім, а зараз треба діяти!..

Рішучий тон і вигляд невідомого вплинув на солдатів підбадьорливо. Вони повірили в можливість порятунку й ладні були виконувати накази незнайомця беззаперечно.

— Швидше виривайте навколо табору всю траву,— скомандував мисливець.— І знайте, порятунок залежить від спритності ваших рук.

Усі гарячково взялися до роботи.

— Треба понамочувати ковдри й порозтягати їх біля в’юків,— розпорядився незнайомець, звертаючись до генерала.

Капітан, лікар і генерал поспішили виконати його розпорядження. Керуючи роботою, мисливець і сам наполегливо працював разом з усіма. В цей час його товариш з допомогою кількох солдатів і провідників ловив і прив’язував мулів та коней.

— Швидше, швидше! — раз у раз вигукував мисливець.— Полум’я наближається.

Донья Люс з подивом і захватом дивилася на незнайомця, який так несподівано прийшов їм на допомогу. Кожний його рух, жест, мужній і владний голос здавалися їй дуже привабними, й вона не зводила з нього очей.

Коли траву навколо табору було вирвано на досить великій відстані, мисливець посміхнувся.

— Все,— сказав він, звертаючись до солдатів.—

Решту мій товариш ї я зробимо самі. А ви загортайтесь у ковдри, лягайте на землю й не ворушіться.

Поки мандрівники виконували цей наказ, мисливець, дійшовши до краю площадки, на якій було вирвано траву, назбирав велику купу сушняку, кинув у нього трохи пороху й підпалив. його товариш зробив те саме на протилежному боці табору.

Спалахнув вогонь. Швидко поширюючись, він утворив вогняну підкову й за якусь мить поглинув увесь вузький простір, що відокремлював табір від палаючої прерії. Зіткнення двох роздмуханих вітром вогнищ створило велетенське полум’я, під склепінням якого сховався табір мексіканців.

Минуло кілька хвилин страшного, гнітючого напруження.

Нарешті, не маючи більше поживи на цій очищеній від рослинності землі, полум’я обминуло табір і у вихорах диму стало віддалятись.

Усі зітхнули з полегкістю.

Табір було врятовано.

Звільнившись від мокрих ковдр, мандрівники кинулися дякувати мисливцям.

— Ви врятували життя моїй племінниці! — хвилюючись промовив генерал.— Я ваш неоплатний боржник і просто не знаю, чим я вас віддарую.

— Не вважайте себе зобов’язаним нам, генерале,— стримано відповів мисливець, якось дивно, надто пильно придивляючись до свого співбесідника.— В преріях усі повинні допомагати одне одному, і ми тільки виконали свій обов’язок.

Коли капітан Агвіляр сяк-так навів у таборі порядок і дозволив стомленим солдатам і провідникам іти на відпочинок, генерал гостинно запросив мисливців до свого намету. Однак вони чемно, але рішуче відмовились від його пропозиції й влаштувалися на. ночівлю просто неба.

З першим промінням сонця вони були на ногах.

— Земля вже охолола і путь вільна,— сказав перший із них.— Ці люди вважають себе нам зобов’язаними, і це може нас затримати. Тимчасом гаятися не можна. Тому краще нам піти, поки вони ще сплять.

— Ходімо! — лаконічно відповів другий, і вони швидко попрямували до виходу з табору.

Раптом до плеча одного з них хтось легко доторкнувся.

Це була донья Люс.

— Ви вже йдете від нас? — вимовила вона своїм лагідним, ніжним голосом.

— Так, сеньйорито, ми повинні йти, — вклоняючись сказав мисливець.

— Розумію, — зніяковіло посміхнулась донья Люс, — рятуючи нас, ви дуже затримались, а тимчасом у вас є невідкладні справи?

Мисливці мовчки схилили голови.

— Тоді, звичайно, я не маю права вас затримувати,— сказала донья Люс,— але невже ви підете від нас, не сказавши нам ваших імен?

— Ім’я мого товариша Весела Вдача.

— А ваше?

— Мене звуть Щире Серце.

Віддавши прощальний уклін, мисливці вийшли з табору, й за хвилину їх силуети зникли в ранковому тумані.