Густав Емар: Трапери Арканзасу

— Команчі підпалили прерію! — скрикнув Весела Вдача.— Ми загинули!

— Ну, вони ще нас не спіймали,— відповів Щире Серце.— Повертаймось назад і спробуємо швидко перебігти вогняну смугу. Для нас це єдиний шанс на порятунок. Скоріше на землю!

Вони зсковзнули вниз і мужньо кинулися назустріч пожежі, що з ревом наближалась. Незабаром навкруги стало жарко, як у пеклі. Щире Серце круто звернув на галявину, де вогонь, здавалося, був не такий щільний. Схиливши голову, друзі поринули в цю відтулину.

В цей час за смугою полум’я, дуже близько від них, індійці сновигали, мов демони. Вони й справді підпалили ліс, щоб затиснути своїх ворогів у кільце. Проте холоднокровність і відчайдушність допомогли Щирому Серцю і Веселій Вдачі врятуватись. Перестрибуючи з місця на місце поміж палаючими й падаючими деревами, задихаючись у клубах чорного диму, засліплені вихорами іскор, сміливці за кілька секунд перегнули палаючу зону й спинилися, щоб віддихатись і подивитися назад.

Пожежа була неосяжних розмірів. Ліс корчився в обіймах полум’я, прерія скидалася на вогняну скатертину, по якій бігали збезумілі від жаху дикі звірі. Розпечена земля стугоніла від тупоту копит тисячного стада бізонів, які в розпачі мчали не знати куди...

Щире Серце уважно прислухався. Вдалині лунали радісні крики індійців, що вірили в ефективність своєї вогняної ластки. А з другого боку вдалині хтось ледве чутно кликав на допомогу.

— Через тих негідників,—загримів Щире Серце,— можливо, гинуть безневинні люди. Ходімо, Весела Вдачо, спробуємо їх врятувати.

III

ТАБІР МЕКСИКАНЦІВ. ДОНЬЯ ЛЮС. ПРЕРІЇ В ОГНІ

В той час, коли трапери виходили з печери, щоб вирушити по слідах команчів, приблизно на відстані двадцятьох миль від того місця, де вони були, велика колона білих мандрівників, супроводжувана мексіканськими. стрільцями, спинилася на привал на березі Канадської річки, збираючись перебути ніч у чудовому місці, де ще виднілися сліди мисливського табору індійців.

Поки провідники-мисливці й метиси-гамбузиноси розвантажували мулів, молодий офіцер ПІДІЙШОВ до оточених посиленою охороною нош і, шанобливо ВКЛОНИВШИСЬ, спитав:

— Ваша честь, де накажете поставити намет для сеньйорити?

— Де хочете, капітане Агвіляр, тільки нехай це зроблять якнайшвидше,— відповів вершник, який тримався з правого боку нош.

Це був високий на зріст, сивий мужчина, з суворими виразистими рисами обличчя й проникливим поглядом очей. 3-під його напіврозстебнутої широкої шинелі виглядала блискуча форма мексиканського генерала.

Капітан уклонився й повернувся до стрільців. За його вказівкою вони за кілька хвилин нап’яли в центрі табору гарненький, у блакитні й рожеві пасмуги, намет.

Генерал спішився, подав, руку молоденькій дівчині, яка легко зстрибнула з нош, і повів її до намету, де все вже було готове для неї. Слідом за ними до намету зайшли ще двоє: камеристка генералової племінниці — молода метиска Фебе і товстий, уже літній, років п’ятдеся-

ти, кругловидий і червонощокий мужчина в офіцерському мундирі, русявій перуці й зелених окулярах. Це був лікар-хірург Дюр’є. Родом француз, він служив у мексіканській армії на посаді головного лікаря і був у чині майора.

— Ну, що, племіннице, дуже вас стомив сьогоднішній перехід? — спитав генерал.

— Анітрохи,—посміхаючись, відповіла дівчина.—Ми в дорозі майже місяць, і я починаю звикати до такого життя.

Донья Люс де-Бермюдес була дочкою молодшої сестри генерала. Привабливість, миловидність і свіжість її шістнадцяти років усіх чарувала. Безтурботну, веселу й сміхотливу, її все цікавило й розважало, і в житті їй хотілося бачити тільки приємне. Виховуючись під опікою генерала, вона зростала майже в монастирському відлюдді і тепер, з радістю супроводжуючи генерала в цій таємничій подорожі по прерії американського Заходу, була безмежно щаслива жити просто неба, на свіжому повітрі, раз у раз бачити нові місця й користуватися, нарешті, відносною свободою. Не прагнучи дізнатися про мету подорожі, донья Люс стереглася надокучати генералові нескромними запитаннями.

Та ось до намету, супроводжуваний слугою генерала негром Юпітером, зайшов капітан Агвіляр, і всі посідали за стіл. Юпітер і Фебе подали їм обід.

— Великий врожай зібрали ви сьогодні, докторе? — спитала дівчина, вказуючи на важкий чемодан, який товстун з великою обережністю поставив собі до ніг.

— Не дуже, сеньйорито,— відповів Дюр’є?