Густав Емар: Трапери Арканзасу

Раптом вираз його очей став настороженим і різним, і він, мимохіть, ніби закликаючи своїх воїнів до мовчання, підніс правицю.

— Нас виявлено,— прошепотів Щире Серце так тихо, що Весела Вдача насилу його почув.— Треба негайно діятиі

Не спускаючись на землю, безшумно перелазячи по гілках і ліанах з дерева на дерево, вони перебралися на протилежний край табору. Опинившись над тим місцем, де стояли коні команчів, Весела Вдача зсковзнув на землю й перерізав довгі поводи, якими коней було прив’язано. Щире Серце, не гаючись, ляснув батогом, і коні, з голосним іржанням, вибрикуючи, помчали врозтіч.

Приголомшені й до краю розгублені індійці посхоплювались і кинулись наздоганяти коней. Лише Орлина Голова не рушив з місця. Його рука схопилася за сагайдак і, немовби інстинктивно відчувши, де причаїлись вороги, він, переходячи від дерева до дерева, став до них наближатись. Але хоч який він був обережний, накладаючи стрілу на тятиву, він все-таки виткнувся з-за дерева. Щире Серце з цього скористався. Швидко піднісши рушницю до плеча, він, майже не цілячись, вистрілив. Вождь команчів несамовито зойкнув, перекрутився довколо самого себе й важко впав на землю. Куля розтрощила йому руку.

Двома стрибками мисливці опинилися біля нього.

— Жодного руху,— наказав йому Щире Серце,— або ти помреш! Я міг би вбити тебе й зараз, але не хочу. Ось уже вдруге я дарую тобі життя, проте стережись! Не обкрадай більше моїх капканів і не попадайся мені на дорозі, бо тоді вже тобі не жити.

— Орлина Голова не боїться смерті!—гордо відповів індієць.— Білий мисливець може мене вбити, але не почує від мене ні стогону, ні благань.

— Ні, я чесний трапер і лежачого не б’ю,— заперечив Щире Серце,

— Мій білочолий брат чутливий, як стара жінка,— глузливо продовжував індієць.— Йому слід бути обережнішим, бо коли б ця слабість одного чудового дня не обернулася проти нього самого.

Щире Серце знизав плечима, а Весела Вдача зневажливо стусонув індійця ногою. Вождь команчів навіть не поворухнувся, тільки очі його дивилися на ворогів люто й непримиренно.

Не гаючись, трапери оглянули табір, познаходили свої капкани й, поділивши їх між собою, швидко попрямували до печери, де переховувалися їхні коні.

Задоволені вдалими результатами своєї експедиції, а особливо тим, що так добре провчили команчів, Щире Серце і Весела Вдача йшли бадьорим кроком. Вони відійшли від табору індійців уже досить далеко, коли раптом вдалині почулося іржання коней.

— За нами погоня! — спиняючись, вигукнув Щире Серце.

— Ет, це, мабуть, дикі коні,— мовив, прислухаючись, Весела Вдача.

— Ні,— заперечив його супутник,— дикі коні іржуть інакше. Це команчі...

Він ліг і припав вухом до землі. Минуло кілька секунд.

— Я так і знав,— ствердив він, підводячись,—це команчі. Тільки вони йдуть не по нашому сліду. Мені здається, що вони круженяють на одному місці.

— Ходімо далі,— запропонував Весела Вдача.—Ми виграли принаймні півгодини, а цього досить, щоб утекти від переслідування.

Поблизу протікав струмок, і трапери ввійшли в нього. Дійшовши середини потоку, вони, щоб зберегти капкани від вологи, загорнули їх у буйволячу шкіру і опустили під воду. Відтак вони вибралися на той берег і, заплутуючи сліди, пройшли щось із двісті кроків у протилежному напрямі, а тоді, з величезною обережністю, намагаючись не залишати відбитків своїх ніг, повернулись назад. У лісі Щире Серце знаком відіслав собак до коней. Коли розумні тварини зникли в напрямі відомої нам печери, мисливці знову вилізли на дерево й продовжували свою подорож між небом і землею, по повітряному мосту з гілок і ліан. Невдовзі вони майже під собою побачили команчів. Воїни, за індійським звичаєм,

ішли один за одним, ступаючи слід у слід по своїх власних давніх слідах. Попереду, напівлежачи на своєму коні, їхав поранений вождь — Орлина Голова.

Затамувавши віддих, трапери причаїлися в рясному листі дерев. Індійці пройшли, не помітивши ЇХ ,ВОНИ знову продовжили свою повітряну мандрівку. Хвилин через п’ятнадцять Щире Серце раптом спинився й занепокоєно оглянувся. Ліс, досі спокійний і безгомінний, здавалося, глухо оживав: у повітрі з тривожними криками літали птахи, а в заростях, під ногами поспішаючої звірини, тріщало гілля.

Вкрай стривожені, трапери спритно видерлися на верховіття величезного дерева, що височіло поблизу і, жахнувшись, побачили на відстані не більше однієї милі від себе червону заграву пожежі, відблисками якої палав увесь обрій. Криваве полум’я збільшувалось щомиті, наближаючись до них із загрозливою швидкістю.