Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

На Донбасі проросійські рухи, що прагнули самостійності краю або союзу з Росією, як-от «Рух за відродження Донбасу», «Громадянський конгрес», Слов’янська партія та «Донецька республіка», були маргінальними аж до кризи 2014 року, коли їх допустила до «влади» російська окупаційна адміністрація. На так званих «виборах», проведених окупантами на Донеччині 2014 року, «Донецька республіка» нібито посіла перше місце із 68,35% голосів, а «Вільний Донбас» — друге із 31,65%. До початку агресії РФ очільники цих маргінальних проросійських та панславістських груп були інтегровані з КПУ, Прогресивною соціалістичною партією та Партією регіонів. Базилюк, котрий завжди дотримувався антиукраїнських поглядів, був колишнім лідером Слов’янської партії, приєднавшись пізніше до «регіоналів». Сама Партія регіонів відрізнялася від центристських партій, маючи помітне панславістське та прорадянське крило, очолюване такими депутатами, як Вадим Колесніченко.

2. Протягом кількох десятиріч відбувалося прищеплення ворожості до західних українців, «буржуазних націоналістів», «фашистів» та «нацистських наймитів».

3. Вельми поширеною була недовіра та ксенофобія щодо Заходу, особливо США і НАТО.

Іронія полягала в тому, що донбаські олігархи та регіональні еліти значну частину свого життя проводили у Західній та Південній Європі, де довіряли тамтешнім банкам свої — точніше, вкрадені в Україні — гроші, купували нерухомість і віддавали дітей до приватних шкіл. Україну вони вважали чимось на зразок колонії, звідки отримували високу ренту, за яку не сплачували податків, а кошти переводили в офшорні податкові схованки.

У незалежній Україні донецькі еліти прагнули економічної автономії, аби надлишки, які раніше забирали Москва та Київ, залишалися в Донецьку для збагачення нових олігархів та еліт. Донбас почав асоціюватися з підйомом жорстокого олігархічного класу в 1990-х роках, коли він консолідувався після десятиліття насильства. Володимир Бойко, колишній директор заводу імені Ілліча у Маріуполі, казав, що справжнім «хазяїном» у Донецькій області був найбагатший олігарх, а не глава адміністрації, призначений із Києва. За даними грудневого опитування 2005 року, 29,9% українців вважали Ріната Ахметова «кримінальним авторитетом донецької мафії», а ще 28,4% — «хазяїном» Януковича та Партії регіонів. «Хазяїн» — це еквівалент феодального лорда [749] Anna Fournier, Forging Rights in a New Democracy. Ukrainian Students Between Freedom and Justice (Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2012): 28. і «самодержця», який контролює ту частину економіки та держави, на яку здатний, він нетерпимий до інакомислення і не плекає жодних обов’язків і прав стосовно своїх підданих [750] Zon. ‘Neo-Patrimonialism as an Impediment to Economic Development’: 74–75. . Така політична культура є антитезою європейських цінностей, до яких олігархи, за їхніми словами, прагнули. Жадібність донецького клану не мала меж, що з очевидністю відобразив присвоєний Януковичем маєток у Межигір’ї, за розмірами близький до площі Монако, який обслуговували сотні працівників персоналу. Як писав Ярослав Кошів, «стільки прислуги не було у поміщика в часи кріпацтва» [751] Jaroslav V. Koshiw, Abuse of Power. Corruption in the Office of the President (Reading: Artemia Press, 2013): 242. .

Фактичні володарі Донбасу намагалися маніпулювати громадською активністю задля зміцнення своїх політичних позицій. Для цього вони намагалися направити у потрібне політичне русло протестний рух шахтарів. Останні вийшли на авансцену республіканської політики під час страйків 1989 року, коли, зневірившись у Радянському Союзі та КПРС, що втрачала свої позиції, вони підтримали ідею українського суверенітету. Це привело їх до укладення тактичного альянсу з Народним рухом України (НРУ). Але, як показав з’їзд НРУ у вересні 1989 року, їхні відносини залишалися прохолодними. Вимоги щодо проголошення повної незалежності від Москви та ствердження прав української мови і культури були більше до смаку гірникам із Червонограда на Львівщині — міста, де у липні 1990 року вперше в Радянському Союзі демонтували пам’ятник Леніну і звідки походив колишній радянський політв’язень, представник радикального крила дисидентського руху Степан Хмара, — ніж їхнім колегам зі Сходу [752] Taras Kuzio and Andrew Wilson, Ukraine: Perestroika to Independence (London: Macmillan, 1994), 104–10; Олександра Гайдай, Кам’яний гість: Ленін у Центральній Україні (Київ: К.І.С., 2018): 66. .

Під час нової хвилі шахтарських страйків 1993 року еліти Донбасу намагалися використати їх, аби добитися автономістських поступок від Києва. Тоді гірники, вочевидь, не з власної ініціативи, вимагали проведення одночасно з парламентськими виборами референдуму в Донецькій та Луганській областях. Такий референдум, з юридичних міркувань названий «дорадчим опитуванням», дійсно відбувся у березні 1994 року На нього було винесено чотири питання: (1) чи має Україна стати федеративною республікою; (2) чи має російська мова стати другою державною поряд з українською; (3) чи має російська мова, поряд з українською, стати мовою діловодства, освіти і науки на обласному рівні; (4) чи має Україна приєднатися до Статуту СНД і брати повноправну участь в економічному союзі та міжпарламентській асамблеї держав Співдружності.