Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

На референдумі в грудні 1991 року жителі Кримської АРСР, Севастополя, Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей висловили нижчу за решту регіонів підтримку незалежності України. У Криму «за» проголосували 54,19% тих, хто брав участь у волевиявленні, що за істотно нижчої, ніж загалом по країні, явки склало близько третини повнолітніх мешканців півострова. У всіх інших областях, окрім названих, незалежність підтримали понад 90% учасників референдуму. Частка виборців, які сказали «ні», у середньому по Україні становила 7,58%; найвищою вона була у Криму (42,22% від кількості учасників голосування), Севастополі (39,39%), на Луганщині (13,41%), Донеччині (12,58%), Одещині (11,6%) та Харківщині (10,43%). Явка виборців найнижчою була в Севастополі (63,74%), Кримській АРСР (67,5%), Одеській (75,01%), Харківській (75,68%) та Донецькій (76,73%) областях.

З-поміж цих регіонів Крим і Севастополь були анексовані Росією, Донецька і Луганська області стали ареною збройного конфлікту за участю російських військ та проросійських маріонеток, натомість у Харкові та Одесі проукраїнські сили, зокрема представники молодого покоління, які не відчували ностальгії за СРСР, здолали російських націоналістів.

Більшість із тих, хто під час радянських переписів називали себе українцями, мали російськомовну, еклектичну радянську та регіональну ідентичність. Це знайшло свій вираз у гербі Донецька, що «є химерною сумішшю царської, радянської та української символіки» [727] Zimmer. ‘Trapped in Past Glory’: 105. . Починаючи від 1991 року більшість тутешніх мешканців голосували не за українські національно-демократичні чи соціал-демократичні партії, а за проросійські й радянофільські КПУ, Партію регіонів і Прогресивну соціалістичну партію. У 2014 році російські маріонетки отримали найвищу підтримку в найбільш індустріалізованих і шахтарських районах на сході Донеччини та півдні Луганщини.

Для розуміння ролі Донбасу і Криму в українській історії та сучасній кризі варто зважати на те, що ці регіони не відігравали суттєвої ролі в репертуарі спільних ідей членів української «уявленої спільноти» (якщо послуговуватися концептом Бенедикта Андерсона). Вони здебільшого не посідали значного місця в українській історіографії, у програмах політичних партій, а також у дослідницькій та видавничій діяльності українознавчих наукових центрів в Україні, а особливо на Заході. Західні історії України приділяли Донецьку і Луганську набагато менше уваги, ніж, скажімо, Харкову, Дніпру чи Запоріжжю.

Політична культура, що постала упродовж десятиліть радянізації на Донбасі, витворила набір із дев’яти помітних атрибутів:

1. Радянський режим придушив незалежні ініціативи та «запровадив габітус залежності», створивши глибоко вкорінену культуру патерналізму. У 1990 році, напередодні розпаду СРСР, один шахтар заявив, що вони «навчилися нічому не вірити» [728] Інтерв’ю із двома представниками незалежної профспілки гірників (Українська пресова агенція, 22 грудня 1990). . У населення було відчуття «надмірної безпорадності» [729] Hans van Zon. The Political Economy of Independent Ukraine: Captured by the Past (London: Palgrave Macmillan, 2000): 141. . Ганс ван Зон писав: «Силу тут використовують не для того, щоб сприяти, а радше для того, щоби блокувати ініціативу з низів» [730] Hans van Zon. ‘Neo-Patrimonialism as an Impediment to Economic Development: The Case of Ukraine’, Journal of Communist Studies and Transition Politics , vol. 17, no. 3 (September 2001): 77. . Малий і середній бізнес складали лише 15% економіки Донецької області [731] ‘Ukraine’s Troubles: Into Battle’, The Economist , 17 May 2014. . У Пітера Померанцева склалося враження, що протистояння Євромайдану на Донбасі було, серед іншого, виявом ураженої чоловічої гідності.

Кияни масово виступили проти корумпованого президента Януковича, натомість у Донецьку, де знали про мафіозну культуру місцевого клану, більше невдоволення викликали його противники [732] Peter Pomerantsev. ‘Propagandalands’, Granta , 17 February 2016. . При цьому не можна забувати, що свої «євромайдани» були і в Донецьку, і в Луганську.

2. Донбаські виборці здебільшого підтримували політичні партії, які поширювали патерналістський популізм (наприклад, КПУ та Партію регіонів), але не голосували за колишніх комсомольських лідерів із Ліберальної партії України та російськомовних інтелектуалів зі СЛОна. Ігор Тодоров вважає, що ліберальна ідея не мала шансів на успіх у донецькій політиці, позаяк вона не могла конкурувати з лівопопулістськими гаслами КПУ та Партії регіонів [733] Інтерв’ю з професором Донецького національного університету Ігорем Тодоровим (Донецьк, 18 грудня 2013). . Ці партії обіцяли широкий спектр матеріальних благ, якщо їх оберуть, проте не мали наміру виконувати свої обіцянки, адже «недовіра і шахрайство лютували у суспільстві на всіх рівнях» [734] Zon. ‘Neo-Patrimonialism as an Impediment to Economic Development’: 89. .