Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

8. Російську мову тут вважають мовою модерності та радянської влади. На Донбасі та у Криму після 1991 року не відбулося такого розширення мережі закладів україномовної освіти, як в інших регіонах сходу та півдня України. Станом на 2010 рік у Донецьку працювало 36 україномовних шкіл, що становило близько чверті від загальної кількості, але цей показник знову пішов донизу за президентства Януковича. За роки війни державна мова істотно зміцнила свої позиції на підконтрольних українському урядові територіях Луганщини (65% у 2016/17 навчальному році) та Донеччини (59%). Її все ще менше, ніж у Запорізькій (75%) та Дніпропетровській (81%) областях, але все ж набагато більше, ніж перед 2014 роком [743] ‘Мова викладання у навчальних закладах: де в Україні найбільше російських шкіл’, Слово і діло , 19 травня 2017. .

9. Регіональна та радянська ідентичності за поширенням переважали і українську, і російську. На це співвідношення вплинув і дуже високий відсоток змішаних українсько-російських родин, у яких ототожнити себе з однією із етнічних груп для дитини означало стати на бік одного з батьків. Лише третина шлюбів на Донбасі укладалася між українцями та українками. Тому Донбас був іще більш «радянським» за своєю ідентичністю, ніж Крим, і мав вищий рівень міжетнічних шлюбів, який у 1970-х роках сягнув 55% (до 1992 року він дещо зменшився — до 47,7%). У Криму відсоток таких шлюбів, утім, також був дуже високим. У змішаних родинах народилася велика когорта людей, які вважали себе двоетнічними україно-росіянами і водночас радянськими людьми. У 1991 році 51% мешканців Донецька назвали себе спадкоємцями водночас і української, і російської культур [744] Paul S. Pirie. ‘National Identity and Politics in Southern and Eastern Ukraine’, Europe-Asia Studies , vol. 48, no. 7 (November 1996): 1086–87. . Ця двоетнічна самоідентифікація була вельми типовою не тільки для Донбасу, але й для інших регіонів України до 2014 року.

Слабкість етнічних ідентичностей у порівнянні з регіональною була чинником формування твердої відданості «уявленій спільноті» Донбасу [745] Ґрем Сміт та Ентоні Вілсон помилялися, вважаючи, що не існує певної спільноти Донбасу, хоча опитування показували сильне тяжіння до регіональної ідентичності серед його мешканців [Graham Smith and Andrew Wilson. ‘Rethinking Russia’s Post-Soviet Diaspora: The Potential for Political Mobilisation in East Ukraine and North-East Estonia’, Europe-Asia Studies , vol. 49, no. 5 (July 1997): 845–64]. . Проте конфлікт показав, як важко визначити контури Донбасу, оскільки вони зовсім не збігаються з адміністративними межами Донецької та Луганської областей. Російські маріонетки не змогли мобілізувати на свою підтримку мешканців україномовних сіл на північ від Луганська та районів на захід і південь від Донецька, ба навіть у цих районах Донбасу, контрольованих Києвом, існували гострі й незрозумілі відмінності. Хоча майже всі школи в Слов’янську є україномовними (окрім однієї російськомовної), президент фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна констатувала, що тут існує більш проросійська орієнтація щодо внутрішніх і зовнішніх питань, ніж у Краматорську, розташованому всього за 15 км від нього [746] ‘Ірина Бекешкіна: Повернення «ДНР» на звільнених територіях бояться більше, ніж «Правого сектору»’, Главком , 6 березня 2015. . Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін (раніше відомий в амплуа письменника-фантаста) стверджував, що мешканці невеликих містечок Донбасу мають проросійські настрої, тоді як населення міста Донецька поділяється навпіл на проросійське та проукраїнське [747] Jack Hitt. ‘The Russian Tom Clancy is on the Front Tines for Real’, The Elew Yorker , 1 January 2016. .

Переконатися у тому, що українську ідентичність раніше репресували, можна завдяки змінам, які відбулися у підконтрольній Києву частині Донбасу від 2014 року, де українська громадянська ідентичність вперше стала популярнішою за регіональну.

Ідентичності на Донбасі можна проаналізувати за трьома напрямками:

1. У містах, звільнених від російської окупації влітку 2014 року, частка симпатиків відокремлення від України складала явну меншість — від 9 до 16% включно з тими, хто виступав за «незалежність» Донбасу та за приєднання регіону до Росії. Від двох третин до трьох четвертих населення виступали за збереження регіону в складі України на попередніх умовах або з наданням певної форми автономії [748] Фонд «Демократические инициативи», Центр Разумкова и “Ukrainian Sociology Service”. ‘Общественное мнение освобожденных районов: Краматорск, Славянск’, ФДІ , 22–27 ноября 2014. .