Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Перехідний період від планової економіки до ринку на Донбасі поглибив залежність робітників від начальства. Ці стосунки сформувалися в умовах соціально-економічної нестабільності, коли робітники боялися втратити роботу, — на відміну від СРСР, де забезпечувалася повна зайнятість. Глибока патримоніальна залежність трудящих від їхніх босів постала водночас із піднесенням хижацької та клептократичної еліти, яка не несла відповідальності за жодні злочини, включно з убивствами, кривавим насильством, гігантськими крадіжками, виведенням активів та корпоративним рейдерством.

Донецька еліта та інші олігархи здобували вигоду від утримання України в сутінковій зоні «частково реформованої рівноваги» [756] Joel S. Heilman. ‘Winners Take All: The Politics of Partial Reform in Postcommunist Transitions’, World Politics , vol. 50, no. 2 (January 1998): 203–34. . Існування країни в умовах гібридного переходу було найкращим для олігархів та корумпованих держчиновників способом отримання фінансової користі «від арбітражу між реформованими та нереформованими галузями економіки» [757] Elena Kovaleva. ‘Regional Politics in Ukraine’s Transition’ in Swain, Re-Constructing the Post-Soviet Industrial Region : 72. . Українська держава перебувала на межі банкрутства упродовж переважної частини свого існування, оскільки олігархам було дозволено отримувати величезну ренту завдяки «зловживанню монопольними позиціями та привілейованому доступу до державних ресурсів», маніпулюванню цінами, ухилянню від сплати податків, виведенню активів та високому рівню криміналізації [758] Hans van Zon. ‘The Rise of Conglomerates in Ukraine: The Donetsk Case’ in Alex E. Fernandez Tiberto and Barbara Hogenboom, eds., Big Business and Economic Development: Conglomerates and Economic Groups in Developed Countries and Transition Economies under Globalization (Eondon: Routledge, 2007): 384. .

З-поміж усіх регіонів України саме на Донбасі найбільше респондентів (72%) підтримували твердження про те, що локальні громади України мають право вшановувати власних героїв і традиції, і найменше, 20% опитаних, погодилися із твердженням, що в усій Україні вони мусять бути єдиними. Люди на Донбасі демонстрували порівняно невисоку зацікавленість щодо участі у проекті українського національного будівництва та вшануванні українських національних героїв.

Прихід лідерів донецького клану до влади в Україні у 2010 році дозволив їм впровадити антинаціональну політику, яка діяла у Радянському Союзі та була популярною в їхньому рідному регіоні. Інститут національної пам’яті, створений за президентства Ющенка як центральний орган виконавчої влади, був ліквідований і повторно відкритий як підпорядкована урядові науково-дослідна установа. Призначення комуніста Валерія Солдатенка новим директором Інституту в лютому 2011 року стало відвертою образою на адресу патріотично налаштованих українців, адже він був автором постанови КПУ 1990 року, яка заперечувала штучний характер Голодомору 1932–1933 років. Та постанова стверджувала, що масовий голод стався внаслідок поганої погоди та дезорганізації, зумовленої колективізацією сільського господарства. Давній підхід Солдатенка до історії Голодомору був таким самим, як і в Януковича, і водночас відповідав духові послання президента Мєдвєдєва президенту Ющенку 2009 року, що засуджувало «нав’язування міжнародному співтовариству націоналістично забарвлених трактувань масового голоду [...] як “геноциду українського народу”» [759] Дмитрий Медведев. ‘Послание Президенту Украины Виктору Ющенко’, Президент России , 11 августа 2009. . Міністр освіти України Дмитро Табачник також погоджувався з російським баченням Голодомору попри те, що це повністю суперечило його міжнародним зусиллям з лобіювання оцінки Голодомору як геноциду в сімдесяті роковини трагедії (2003 рік), коли він керував гуманітарним блоком у першому уряді Януковича. Очевидно, неможливо уявити собі ситуацію, коли б член ізраїльського уряду зберіг свою репутацію, змінивши підхід до Голокосту від сприйняття його як геноциду до применшення його ролі протягом кількох років.

Упродовж понад двох десятиліть, від кінця 1980-х років — у радянській, відтак незалежній Україні, тривала десталінізація, перервана за часів Брежнева. Голодомор був надзвичайно чутливою темою для суспільства, і будь-який український уряд, що недооцінював її або, ще гірше, був готовий прийняти офіційну російську точку зору як власну, мав усі шанси наразитися на гостре обурення патріотично та націоналістично налаштованих українців. Ресталінізація в Росії за Путіна та в Україні за Януковича, втілена у встановленні пам’ятників Сталіну, применшенні його злочинів і підміні історії Другої світової війни міфологемами «Великої Вітчизняної», зробила свій внесок у накопичення громадського невдоволення, яке відкрито вибухнуло під час Євромайдану. З точки зору активістів Революції гідності, Путін і Янукович виступали за відродження радянської політики українофобії.