Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Посиленню невдоволення в суспільстві сприяли ще два чинники. Першим було відродження притаманних радянській добі звинувачень українських націоналістів у «фашизмі», а другим — кроки до написання спільної українсько-російської історії, що підривало підвалини української незалежності, яку Янукович, відповідно до Конституції та присяги, мусив відстоювати. При формуванні єдиного підходу до минулого в російсько-української комісії виникли труднощі стосовно оцінки початків української держави, Переяславської угоди 1654 року та українського національного руху після 1917 року.

За Януковича і Табачника до українських шкільних підручників було внесено радикальні зміни. Тепер їхній зміст суттєво відрізнявся від висновків українських істориків, що робилися з кінця 1980-х років, а особливо у незалежній Україні. Ці зміни явно копіювали ті, що їх було впроваджено у путінській Росії, та включали такі історичні міфи:

1. Нав’язувалася думка, що українці й росіяни історично не були різними народами.

2. Відтворювався імперський і радянський міф про Київську Русь як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів».

3. Про русифікацію більше не згадувалося.

4. Міф «Великої Вітчизняної війни» витісняв історію Другої світової війни.

5. Відбулося повернення до радянської практики таврування українських націоналістів як «фашистів» та «нацистських колабораціоністів».

6. Критичний аналіз радянського досвіду було значно скорочено. Це цілком узгоджувалося з підходом Януковича, який ще у 2004 році називав виклад історії СРСР в українських книжках однобічним і аморальним, таким, що ображає пам’ять покоління батьків.

7. Значення масового громадянського активізму під час Помаранчевої революції зводилося до мінімуму, а шахрайство на виборах 2004 року ігнорувалося зовсім [760] ‘У підручниках з історії зниклирозділи «Русифікація» та «УПА»’, Українська правда . Життя, 31 березня 2011. .

Новий підхід до викладання історії України відображав погляди більшості населення Донбасу. Опитування, проведене вже після падіння Януковича, наприкінці 2014 — на початку 2015 років, на підконтрольних Києву територіях регіону, зафіксувало негативне ставлення до українських націоналістичних організацій, розпаду СРСР, Помаранчевої революції та Угоди про асоціацію з ЄС, а також до таких персоналій, як гетьман Іван Мазепа, провідник ОУН Степана Бандера, президенти Кравчук, Ющенко та Петро Порошенко. При цьому чверть опитаних на Донбасі (і половина мешканців України) з різних причин негативно оцінювала також і Януковича. На противагу їм, на Донбасі побутувало прихильне ставлення до Сталіна, що відрізняло цей регіон від сусідніх областей, а особливо від центральної та західної України. Мешканці Донбасу позитивно оцінювали гетьмана Богдана Хмельницького та Переяславську угоду 1654 року як «возз’єднання» України з Росією, царя Петра I та утворення Російської імперії, формування СРСР та радянських вождів Леніна і Брєжнєва [761] “Фонд «Демократичні ініціативи» та “Ukrainian Sociology Service”. ‘Що об’єднує та роз’єднує українців’, ФДІ , 25 грудня — 22 січня 2015. .

Прийняття путінського історичного наративу та нове намагання використати привид «фашизму» в часи президентства Януковича підготували ґрунт для протистояння, що стало явним під час Євромайдану. Навіть якби революція не розпочалася, цілком імовірно, що напруга між Донецьком та Києвом, між Януковичем, який жадав переобрання у 2015 році, та опозицією призвела б до «вимушеної» фальсифікації з боку влади, а отже, масових протестів. «Путінізуючи» історію України, президент Янукович та міністр освіти Табачник гралися з вогнем.

Ідеї сепаратизму не були чужими донецькому кланові; він, зрештою, погрожував ним Києву щодесять літ у 1994, 2004 та 2014 роках. Через цю загрозу та слабкість української держави президенти України делегували управління регіоном місцевим олігархам, як-от Ахметову. Не всі лідери та члени Партії регіонів відкрито підтримували виокремлення Донбасу, але вони здебільшого толерантно ставилися до українофобів у своїх лавах, які прагнули розпаду України. Очільники та активісти Партії регіонів були готові скористатися загрозою сепаратизму як важелем проти Києва, як це мало місце 2004 року, проте за десять років, коли ця загроза супроводжувалася силовим російським втручанням, важіль вислизнув з їхніх рук.