Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

3. Серед населення Донбасу набув поширення «синдром зачарування минулим», що спирався на віру в економічну потугу та зростання промисловості у колишньому СРСР. Цей міф був заснований на захопленні старими й відсталими галузями вугільної та металургійної промисловості, які перебували у цілковитому занепаді в усіх промислово розвинених країнах [735] Zon, The Political Economy of Independent Ukraine : 141. . З іншого боку, українська культурна інтелігенція оплакувала наслідки індустріалізації та урбанізації, які призвели до руйнування українських сіл, а отже — до денаціоналізації. В 1946 році Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, докоряв Миколі Бажану: «Ні, Ви ще скажіть, чому [українські] письменники стосовно Донбасу і взагалі індустріалізації стають в опозицію [...]?» [736] Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві (Київ: Критика, 2008): 118. . Після того, як Україна стала незалежною державою, міф про Донбас як промисловий локомотив СРСР перетворився на міф про те, що індустріальний Донбас «годує» Україну (тобто, як стверджувалося, вносить найбільшу частку до її бюджету), зокрема її аграрну західну частину. Цей міф непомітно трансформувався у певність, що очільники Донбасу мають природне право бути правителями України. Насправді ж Донбас отримував великі субсидії, особливо на видобуток вугілля, і величезна частина його прибутку ніколи не оподатковувалася, тож не було і внеску до державного бюджету.

4. За часів СРСР засудженим пропонували скоротити вирок за умови, що вони погодяться стати шахтарями на Донбасі, тож кожен третій вугляр мав кримінальне минуле [737] Михайло Поживанов, міський голова Маріуполя, виступ на III Форумі молодих лідерів «З вірою в майбутнє Європи» (Бірмінгемський університет, 2 березня 1996). . Чимало невеликих містечок, що виросли навколо вугільних шахт, населяли родини, до складу яких входили колишні засуджені [738] Інтерв’ю з Ігорем Тодоровим. .

5. Для мешканців Донбасу була характерна низька мобільність через обмежені можливості та стимули для поїздок за межі їхніх населених пунктів і регіону загалом. Коли дітей із Донбасу запрошували безкоштовно відпочити на заході України під час канікул, дехто з батьків так мотивував відмову: «Ми ж їх більше не побачимо, їх же на органи розберуть!» [739] ‘Геннадій Москаль: «Слід знайти баланс між військовими формуваннями й цивільним населенням»’, Український тиждень , № 7 (19 лютого 2015). . Подібні страхи поділяло далеко на все населення краю, проте вони були закономірним результатом пропаганди, що пов’язувала Захід з усіма можливими негативними явищами. Чимало місцевих жителів виявилися не готовими покращувати рівень свого добробуту шляхом виїзду на роботу за кордон або в інші частини України. Джентіле з’ясував, що бідняки становили на Донбасі стабільну групу упродовж останніх трьох десятиліть, позаяк опиралися змінам [740] Michael Gentile. ‘The Post-Soviet Urban Poor and Where They Live: Khrushchev-Era Blocks, “Bad” Areas, and the Vertical Dimension in Luhansk, Ukraine’, Annals of the Association of American Geographers , vol. 105, no. 3 (May 2015): 18. . Разом з тим багато мешканців заходу й півдня України мігрували у пошуках зайнятості по всій Європі, а за отримані доходи, які вони переказували та привозили додому, розбудовували власний малий і середній бізнес.

6. Попри те, що можновладці ставилися до місцевого населення зі зневагою, наче до холопів, утримуваних коштом убогих місцевих служб, і жебраків, більша його частина голосувала за найбагатших олігархів України, які купують розкішні палаци й пентхауси по усій Європі. Мешканці Донбасу кляли «мафію» за високий рівень корупції, але не бачили «мафії» у себе перед очима у вигляді олігархів і Партії регіонів. Традиції патрон-клієнтських відносин з начальством і невисоке почуття ефективності були глибоко вкорінені, і вони продовжують впливати на відносини між мешканцями Донбасу та їхніми новими правителями, російськими маріонетками. Український журналіст, який потрапив у полон до окупантів і працював разом із засудженими місцевими мешканцями на примусових роботах, розповідав: «Їх б’ють, забирають авто, відбирають майно, а вони все одно за “ЛНР”. Це парадокс, який для мене був несподіванкою» [741] Александра Вагнер. ‘«Их готовят к наступлению»’, Радио Свобода , 2 января 2015. .

7. Вдавшись до страйку в 1989 році, донбаські шахтарі «дезавуювали джерело власної привілейованої ідентичності як еліти трудящих» [742] Daniel J. Walkowitz. ‘“Normal Life”: The Crisis of Identity Among Donetsk’s Miners’, in Lewis H. Siegelbaum and Daniel J. Walkowitz, eds., Workers of the Donbass Speak: Survival and Identity in the New Ukraine, 1989–1992 (Albany, NY: State University of New York Press, 1995): 180. . Їхній життєвий рівень драматично впав у 1990–2000-х роках, коли копальні зажили лихої слави особливо небезпечного місця роботи, а Україна посіла друге місце у світі за рівнем аварійності після Китаю.