Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Місто Юзівка було стратегічно настільки важливим, що його у 1924 році було перейменовано на Сталін, а в 1929 році на Сталіне, і це ім’я воно носило до 1961 року. Однак ще важливіше те, що Донбас був «коридором», безпосередньо пов’язаним із Москвою [719] Olga Medvedkov, Soviet Urbanization (London; New York: Routledge, 1990): 104. . Донецьк став «потужним пролетарським осердям», що давало йому в рамках радянської комуністичної міфології високий статус робітничого раю.

Донецьк мав найчисленніше регіональне членство в КП(б)У, і, що було нетипово для України, місцевий очільник комуністів був етнічним росіянином. Донбаська фракція в КП(б)У була «надзвичайно прийнятною для Москви», оскільки походила із регіону, ізольованого від української ідентичності та культури. Ба більше, регіональні еліти Донбасу були «налаштовані на мислення «всесоюзними», тобто централістськими категоріями» [720] Yaroslav Bilinsky. ‘The Communist Party of Ukraine After 1966’ in Peter J. Potichnyj, ed., Ukraine in the Seventies (Oakville: Mosaic Press, 1975): 245. . Це продовжувалося і в незалежній Україні, де їхні погляди та оцінки було зорієнтовано «більше на Москву, ніж на Київ» [721] Володимир Кіпень, Ярослав Пасько. ‘Донецька регіональна ідентичність: окремі виміри аналізу’, Національна безпека і оборона , №1 (2006): 58. . Стосунки Донбасу з іншими регіонами України, як писала Кірстін Циммер, були схожі на відносини з іноземними країнами [722] Kirstin Zimmer. ‘Trapped in Past Glory: Self-Identification and Self-Symbolisation in the Donbas’, in Adam Swain, ed., Re-Constructing the Post-Soviet Industrial Region: The Donbas in Transition (London: Routledge, 2007): 115. . Російські друковані та електронні медії, які від 2012 року ставали дедалі більш одержимі ненавистю, верескливі та українофобні, були основним джерелом інформації про світ для читачів і глядачів на Донбасі.

Комуністичні еліти Донбасу вороже ставилися до національного комунізму. В 1972 році вони підтримали повалення першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і його заміну відданим Брєжнєву Щербицьким, який повернувся до традиційної радянської політики асиміляції, русифікації та придушення інакомислення й опозиції. Вони працювали в «середовищі, де національної проблеми практично не існує» [723] Borys Lewytzkyj. ‘The Ruling Party Organs of Ukraine’, in Potichnyj, Ukraine in the Seventies : 273. , тоді як ця проблема була першорядною для українських дисидентів, пов’язаних із Донбасом, таких як Василь Стус, Іван Дзюба, Надія та Іван Світличні, Петро Григоренко та Микола Руденко.

Після смерті Сталіна і аж до 1990 року Компартію України не очолювали діячі, чиє кар’єрне сходження відбувалося на Донбасі (донеччанами були останній за радянських часів лідер КПУ Станіслав Гуренко та його наступник у незалежній Україні Петро Симоненко). Водночас регіон був впливовим у профільних міністерствах, зокрема вугільному та металургійному. Перший секретар Донецького обкому КПУ Яків Погребняк у 1969–1973 роках очолював Раду профспілок республіки.

За даними двох останніх радянських переписів (1979 і 1989 років), частка етнічних росіян у Донецькій та Луганській областях зросла до 43,4%, у той час як лише 51,6% становили українці [724] Krawchenko. ‘Ethno-Demographic Trends in Ukraine’: 108. . При цьому задекларована під час перепису етнічна приналежність важила у регіоні значно менше, ніж вірність радянській та регіональній ідентичності, у яких схрещувалися українська та російська етнічні лінії. Радянський режим сприяв припливу українців на промислові підприємства та копальні Донбасу. Але українці, які перебиралися до цього регіону, потрапляли у середовище, де були відсутні україномовні ніколи і медії, де радянська та регіональна ідентичність артикулювалася нібито більш «цивілізованою» російською мовою, широко уживаною в сучасних містах та індустрії. В 1989 році заступник голови страйкового комітету Донецького басейну Петро Побережний говорив: «Ну, це не наша провина, що ми не знаємо своїх символів та історії українського народу» [725] Самвидавний часопис Досвітні вогні , №3 (листопад 1989). . Наприкінці 1980-х років складалося враження, що етнічні українці Донбасу відчувають себе подібно до корінних народів Америки чи Австралії. Українські школи та дитячі садки були відсутні, і в містах ніде не звучала українська мова. Тут важко було віднайти якісь українські національно-культурні символи, а Горлівська міськрада наголошувала, що не пустить до себе «рухівців» чи «бандерівців» [726] Ukraine Press Agency, press release no. 260 (11 October 1990). . За чверть століття куди більше мешканців Донбасу готові були вмирати за українські символи — і деякі справді були за це вбиті, як, наприклад, депутат тієї ж Горлівської міськради Володимир Рибак.