Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Козаки на своєму стояли твердо, і в грудні 1624 р., йдучи походом на Кан-Теміра, калга-султан Шагін-Ґерай таки уклав із Військом Запорозьким формальну союзну угоду, що не містила жодної згадки про офіційну Варшаву, натомість формалізувала зобов’язання Кримського Юрту перед українськими козаками. Більше того, польська сторона відразу помітила, що у договорі містяться норми, які дозволяли запорожцям закликати кримців на допомогу в разі їхньої війни з Річчю Посполитою.

Для укладення союзної угоди Шагін-Ґерай прибув на Запорозьку Січ на чолі дванадцяти тисяч татар. Відразу ж після укладення договору калга передав козацькій старшині привезені з Криму упоминки. По тому відбулося спільне частування союзників. Неймовірно збуджений фактом укладення союзу Шагін-Ґерай «сам кожному козаку зосібна зі своєї руки чарку горілку давав». Низовики ж у відповідь, як то здавна велось серед товариства, салютували з рушниць, чим неабияк нажахали своїх союзників, як було записано в звіті очевидця події: татари добряче «страху наїлися».

Угода 1624 р. стала першим політико-правовим актом, що встановлював союзні взаємини Війська Запорозького та Кримського ханства, започатковуючи собою столітню традицію козацько-кримських союзів. Водночас договір дозволяв козакам зміцнити своє становище у взаєминах з королем і Річчю Посполитою, а також відновити економічно вигідні та ідеологічно привабливі виправи на Чорне море проти османців.

Укладення Військом Запорозьким військового союзу з Кримським ханством, певна річ, не могло не непокоїти уряд Зиґмунта III. Ще більшу тривогу у Варшаві викликали морські виправи запорожців на підвладні султанові землі, оскільки вони могли спровокувати чергову війну з Портою. Не менш тривожними були й відомості, які доносились з України щодо розростання «козацького свавілля» на волості, в результаті чого цілі повіти і староства де-факто втрачали свою керованість. Отже, у повітрі дедалі відчутніше вчувався терпкий присмак нової війни Речі Посполитої зі «свавільним» козацтвом.

Щоправда, надто ще свіжими були спогади про скроплене кров’ю хотинське побратимство коронних жовнірів та українських козаків, аби ставитися до останніх як потворних ворогів вітчизни. Швидше за все, у майбутньому збройному конфлікті, що фатально насувався на спільну вітчизну, козацтво мало постати у ролі нерозважливих «рокошан», які ненавмисне шкодять спільній вітчизні, а сама війна — набути ознак чесного герцю, такої собі «лицарської війни».

Звістка про підготовку запорожцями чергової виправи на Чорне море, в якій мало взяти участь понад 300 козацьких чайок, підштовхнула королівський двір улітку 1625 р. до негайної висилання на Січ категоричного наказу утриматися від походу, оскільки це може зруйнувати й без того доволі крихкий мир з Оттоманською Портою. Водночас королівський гонець мусив нагадати козацьким старшинам про потребу впорядкування козацького реєстру згідно з визначними раніше на перемовинах кількісними показниками. Зухвала ж відповідь низовиків: їм відомо про угоду короля із султаном, але козаки із султаном угод не укладали, тож є людьми вільними у своїх вчинках, — стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Зиґмунта III та його сановного оточення, і війна стала неминучою.

Для швидкого розв’язання «козацької проблеми» король призначив комісію. Надана комісарам інструкція зобов’язувала їх вести справу щодо залагодження конфлікту з козацтвом на ґрунті таких ультимативних вимог: виписати з козацького реєстру всіх простолюдинів, котрі перед тим перебували у підданстві державців; покарати всіх винних у злочинах проти Речі Посполитої; зобов’язати реєстрових козаків перебувати на відведених для них «кочовищах» у строго визначеній урядом кількості та в готовності до виконання наказів короля і коронних реґіментарів. Козакам суворо заборонялося присвоювати будь-які адміністративні й судові повноваження у містах, королівських, шляхетських і духовних маєтностях, втручатися у церковні справи, налагоджувати контакти з чужоземними правителями.

Зважаючи на радикальність вимог королівської інструкції, її реалізація була можливою лише за умов збройного приборкання козацтва та примушення його лідерів до принизливої капітуляції. А тому на «переговори» Варшава скерувала коронні війська під проводом польного гетьмана, до яких мали долучитися й надвірні загони призначених Зиґмунтом III родовитих українських комісарів. Настрої ж, що панували серед комісарів, барвисто описує князь Збаразький, рекомендуючи гетьману Конецпольському свого товариша — брацлавського підкоморія князя Степана-Святополка Четвертинського: «Він хоч і віри грецької, але вдача в нього не козацька. Знаю, що він радий був би їх усіх бачити в одній ложці утопленими...»