Борис Джонсон - Омріяний Рим

Коли ми говоримо про наші й мусульманські «цінності», найбільше насторожує ставлення до жінок у мусульманстві, тоді як наше ставлення до жінки є найбільшим подразником для молодих радикальних мусульман чоловічої статі. Одразу пригадується заповіт лютого й навіженого Мугаммеда Атти [116] Мугаммед Атта (1968–2001) — терорист, один із лідерів смертників, які скоїли теракти 11 вересня 2001 року. , за яким його мертвого тіла не сміла торкатися жінка. Ми з вами давно спостерігаємо затяті суперечки щодо паранджі, про обов’язкове надягання якої ніде не сказано в Корані.

Ці кардинальні відмінності, які виникли на території, що колись була єдиним римським світом, закорінені в мусульманських загарбаннях. Щойно турки захопили Константинополь, сама ідея того, що там може з’явитися ще одна така Феодора, стала немислимою. Чи можете ви назвати бодай одну жінку в мусульманському світі, яка була б аж такою сексуально розкутою й водночас мала б таку політичну вагу? Авжеж, і я не можу.

Звісно, були серед османських султанів могутні та впливові жінки. Проте жодна з них не постає окремою особистістю, що належить сама собі. І вже точно неможливо відшукати в історії османський аналог Анни Комніної (1083–1153) — гордої й величної історикині свого народу, який сама вона називала римським.

Здається, ми маємо справу з незручною дійсністю. Якщо приймемо сутність щойно сказаного, то виявиться, що Піренн мав слушність, не лише коли казав, що мусульманські завоювання бодай частково, але призвели до суттєвої переміни в економіці, яка поклала край єдності Середземномор’я. Ці загарбання спричинили ще й тривалу та досі незавершену трансформацію культури та «цінностей» на завойованих землях. Наслідком цього стала, умовно кажучи, втрата великих пам’яток колишнього римського світу. Ні, ба навіть так: існують великі пам’ятки, які, на думку наших пап, прелатів і політиків, не є культурно прийнятними для сучасної Західної Європи, і винен у всьому іслам.

Стратегією сучасного ЄС є запобігти вступу Туреччини, тишком-нишком розбурхуючи паніку серед населення через кількість мусульман, що вже й так живуть у Західній Європі. Справу з налаштування населення проти вступу Туреччини в ЄС полегшує політикам один пікантний стереотип, з яким ми маємо справу.

Бентежить нас не тільки питання про ставлення мусульман до жінок та алкоголю, а й стереотип про жорстокість турків (як непрямо сказав сам Папа) та їхня готовність чинити нечувані звірства. Приміром, Мехмеда II можна вважати за людину цілком цивілізовану, проте коли він помітив, що з його грядки зірвали один огірок, то, щоб знайти його, наказав розпороти животи чотирнадцятьом садівникам.

XVI ст. Френсіс Бекон описував турків як «жорстокий народ без моралі, письма, мистецтва й науки, якому навряд чи до снаги відміряти акр чи визначити, котра година. Неохайні будинки, груба їжа тощо. Словом, ганьба для людства». Пригадуєте Отелло, чорного й непокірного, який намагався довести свою вірність Венеції, повсякчас ганячи турків, тих «обрізаних собак»? «Чи обернулися на турків ми, — нарікає він в одній зі сцен, — що коїмо із собою те, чого і їм не дозволяє небо?» [117] В. Шекспір, «Отелло». Переклад Ірини Стешенко.

Справи зі стереотипами не покращились і XIX ст., бо турки й тоді погано ставилися до своїх жінок. 1847 року, під час візиту до Константинополя, один французький полковник сказав Чарльзові Макфарлейну:

— Тут не можна зайти до будинку, щоб тебе не пограбували. А погляньте лишень на їхній побут! Їхні дружини й діти живуть окремо, замкнені, зовсім як тоді, коли турки прийшли до Константинополя.

Однак найбільшої майстерності в обкиданні турків багном досягнув Вільям Ґладстон [118] Вільям Еварт Ґладстон (1809–1898) — британський політик, якого чотири рази обирали прем’єр-міністром. , якого, здається, аж тіпало щоразу, як про них заходила мова. «З найпершого чорного дня, коли цей народ прийшов у Європу, то став одним із найбільш антигуманних представників людства, — писав великий лідер Ліберальної партії. — Хоч куди вони йшли, скрізь за ними тягнувся кривавий слід, хай де встановлювалася їхня влада, там зникала всіляка цивілізація». Йому подобалося як слід побуркотіти про мерзенну, тваринну хіть турків, аж поки врешті-решт цей чоловік не взявся до спасіння пропащих жінок і не почав спокутувати свої недобрі почуття самокатування.

Коли ж річ не в ставленні турків до жінки чи їхній жорстокості, то в релігії. Вінстон Черчилль 1899 року, поспілкувавшись із мусульманами в Судані, описав свою подорож у книжці «Річкова війна». У наші дні його думки про згубний вплив ісламу можна знайти на будь-якому неоконсерваторському сайті. Мій прадід був мусульманином, тому, сподіваюся, мене не звинуватять в ісламофобії, якщо я наведу тут емоційну й нищівну замальовку Черчилля: