Борис Джонсон - Омріяний Рим

Поїхавши сьогодні до Стамбула, ви знайдете безліч людей, які гордовито наголосять на візантійській спадщині Османської імперії. Великі мечеті Сінана навіть попри мінарети явно скопійовані з багатокупольної структури собору Святої Софії. А в самому соборі кожен турецький гід не без гордощів розповість вам, що будівля Юстиніана давно упала б, якби не підпори, поставлені турецькими завойовниками.

Якоюсь мірою, я б залюбки вдав, ніби вірю в цю спадкоємність. Сказав би навіть, що турки розвинули й удосконалили перейняту традицію та що не сталося глибокого культурного розриву. Сьогодні так навіть політкоректніше. От тільки це не має жодного стосунку до дійсності. Коли дивитеся на сучасний Стамбул зі старої Ґалатської вежі, скрізь в око впадають мінарети, що вистромилися в небо, мов ракети. Примруживши очі й згадавши, що сталося з римською цивілізацією Середземномор’я, потому як море з римського перетворилося на мавританське, ви починаєте розуміти, що старий Піррен мав слушність.

Щось дійсно сталося. Щось змінилося, і цей контраст проглядається в переміні, яка сталась у мистецтві колишнього римського світу.

Коли 1453 року Візантію покинули грецькі вчені, вони забрали із собою «насіння» найпрекраснішого квіту мистецтва й культури, яке колись знало людство. У Флоренції XV ст. спостерігається відродження класичного ідеалу незалежного людського духу — прадавньої віри греків у те, що людина є мірилом усього, гуманістичного погляду на всесвіт. Найчіткіше ця ідея представлена в близькості двох скульптурно досконалих рук Бога й Адама, зображених на стелі Сікстинської капели. У мусульманському мистецтві будь-якої доби немає нічого схожого, не лише через те, що така техніка була недосяжною для ісламського мистецтва, а й тому, що в ісламі таке зображення вважається образливим.

Якось мені випало вести телепередачу про тисячоліття турецького мистецтва, завдяки якій я збагнув, як же ми все-таки кривимо душею. Попри всі ті похвали, які я сипав, мені кортіло сказати ще дещо, одначе я відчував неспроможність визнати це.

Безперечно, мусульманський світ подарував нам витвори мистецтва приголомшливої краси. У західній архітектурі, мабуть, і не знайти аналогів суворій математичній граційності й симетрії Тадж-Махалу чи пам’яток Ісфагана й Бухари. Однак, упродовж кількох годин порозповідавши на камеру про той або цей феноменальний взірець склярства чи килимарства, я захотів викрикнути: «Так, це прекрасно, але де ж люди? Де тут людина з усіма її чеснотами й вадами?»

Раз у раз доводилося мені перебільшувати мистецький внесок Мугаммада на прізвисько «Сіяг Калам» («Чорна Ручка»), який зображав на своїх милих картинках шаманів, стариганів на ослах тощо. Що більше я медословив про Мугаммада «Чорну Ручку», то дужче усвідомлював: він є лише винятком і за тисячу років турецького мистецтва був мало не єдиним, хто не скорився приписам Пророка, зобразивши людський вид із любов’ю й гумором.

На догоду смакам західної публіки Мугаммад «Чорна Ручка» став головною зіркою тієї програми. Утім, правда полягає в тому, що порівняно з роботами Пітера Брейгеля чи будь-якого іншого сучасного йому представника фламандського ренесансу його малюнки є всього-на-всього карикатурами. Хай він і єдиний представник турецького мистецтва, у чиїх роботах наявне бодай щось віддалено подібне до натуралізму Брейгеля, та біда не лише в тому, що вони не витримують жодних порівнянь. Річ у тім, що він не лишив по собі жодних послідовників, не заснував жодної школи. От тому в ісламському світі ніколи й не існувало традиції натуралістичного живопису.

Кажіть, що хочете, про красу ісламських мініатюр (а вони дійсно чудові), але їм ой як далеко до вершин західноєвропейського живопису; вони так і зосталися десь біля підніжжя цієї гори.

Ці слова я кажу зовсім не з почуття західного культурного тріумфалізму. Я просто намагаюся донести думку, що в тих частинах римського світу, який захопили мусульмани, щось загубилося. Наприклад, візьмімо Італію XV ст. Там сталося справдешнє диво: П’єро делла Франческа, Леонардо, Мікеланджело й сила-силенна інших митців заново відкрили й інтерпретували греко-римський погляд на людське тіло. А потім подивіться, що відбувалося за тих часів у Північній Африці… скажімо так: на фронті живопису тоді було стабільно тихо.

І це дуже сумно, адже протягом багатьох століть Північна Африка була невід’ємною та культурно невідривною частиною Римської імперії. Вона слугувала не лише житницею столиці, а й батьківщиною цілої низки імператорів і генератором провідних ідей. Серед великих римських африканців були такі: імператор Септимій Север, письменник Апулей, теолог Тертуліан, поет Клавдіан і сам отець-засновник християнської церкви Августин.