Борис Джонсон - Омріяний Рим

А тепер уявіть, що було б, якби це дійсно сталося.

Одначе сталося зовсім не так. Християнська Європа знову розцвіла й захопила Новий світ. Протестантська трудова етика породила буржуазію, капіталізм, лібералізм, демократію й систему позик під відсоток, життєво необхідну для капіталістичного світу, проте, ясна річ, заборонену в ісламі. Турків поступово витіснили із Західної Європи, відступаючи вони лишили по собі кілька мусульманських анклавів, наприклад, Боснію й Албанію. Що далі відкочувався мусульманський світ, то більше озлобленості та розчарування нагромаджувалось у ньому, тому причиною майже кожного глобального військового конфлікту в сучасному світі — від Боснії до Палестини, від Іраку до Кашміру — є, у певному сенсі, образа, яку зачаїли мусульмани.

Постає запитання, як нам бути зараз. Хтось скаже, що варто заохочувати мусульманський світ до відокремлення релігії від політики — церкви від держави, — що стало основоположною причиною злету Заходу. Одначе слід визнати, що будь-які намагання «поширити демократію» та пропагувати «західні цінності» доволі переконливо дискредитували події в Іраку. І ми вже точно не досягнемо нічого й не зробимо нічого доброго, якщо й далі відштовхуватимемо мусульман, бідкаючись через їхні чужі цінності. Окрім усього іншого, з нашого боку це ще й лицемірство, бо ж мусульмани — це не якісь там інопланетяни.

Усе, що найбільше нас шокує в ісламі: сексизм, кардинальне неприйняття альтернативного погляду, покарання за єресь і богохульство, нескінченні тиради про пекло та шайтана, знищення творів мистецтва, нелюдські страти, — було й у християнській Європі. Ще не так давно ми самі палили книжки та єретиків.

Ми здригаємося від законів Шаріату, обезголовлення й каменування. А як же Хрестові походи, огидну жорстокість яких забуваємо в цій суперечці? Як же візантійська імператриця Ірина (797–802), яка осліпила власного сина? Або послухайте Анну Комніну, візантійську принцесу XII ст., яку ми вже згадували трохи раніше. Відчуйте той моторошний захват, з яким вона описує, як її батько спалив очільника богомильської єресі Василія. Сторінка за сторінкою вона описує муки бідолахи, страх, із яким він дивився на велетенське багаття, що розклав на іподромі її батько, і як смикав руками й ногами від жаху. Спершу з нього зняли овечу загортку і, поки вона горіла, прилюдно висміяли. Відтак лише через те, що Василій повівся так безрозсудно, що наважився засумніватися в божественності Ісуса, цього переляканого єретика схопили й кинули у вогонь. Добра християнка Анна зазначає, що це один із найбільших «тріумфів» її батька: «Негідника охопило таке сильне полум’я, що не відчувалося ніякого особливого запаху й не було видно нічого незвичайного, крім тоненької цівочки диму, що струмувала вгору із центру багаття». Ну хіба християнство не прекрасне?

До речі, а чи не кривить душею Бенедикт, цитуючи бідолашного передпередостаннього візантійського імператора Мануїла II? Так, турки дійсно стояли коло брами міста. Так, Мануїлові справді загрожував войовничий іслам. Щоправда, Папа Бенедикт дуже вигідно забув один цікавий факт: поставити Візантію навколішки допоміг один з його попередників.

Причиною фатальної слабкості Візантії за правління Палеологів став Четвертий хрестовий похід, ініційований Папою Іннокентієм III 1204 року. Коли по дорозі хрестоносці виявили, що в них закінчуються гроші, то звернули в Константинополь і по-зрадницькому вчинили там жахливий погром і різанину.

Ті прекрасні римські скакуни, що їх, як вважають, Костянтин зняв із тріумфальної арки Траяна й установив на іподромі, де вони тепер? Ну ж бо, напружте пам’ять, ви їх точно десь бачили. Саме так, вони стоять на невеличкому відгалуженні площі Святого Марка. Першими розграбували Константинополь і вкрали його скарби зовсім не турки-мусульмани, а європейці-християни. Імперія Мануїла почала занепадати через те, що зазнала важкого, хоч і недбалого удару від одного з попередників Бенедикта, намісника Христа на землі. Папу Інокентія зовсім не виправдовує те, що він пізніше дуже пошкодував через наслідки, і навіть те, що хрестоносці вийшли з-під його контролю.

Цей факт ми забуваємо сьогодні, бо забувати його нам зручно. Так легше розглядати історію крізь призму «нас» і «їх», «Сходу і Заходу», «мусульманства та християнства». Це те саме протиставлення між цивілізацією і варварством, тобто між римлянами в тогах і дикунами в штанях, яке свого часу послугувало для створення почуття єдності й приналежності до Римської імперії. Редактор будь-якої газети скаже вам, що навіть заголовок з найменшим натяком на ісламофобію збільшить продажі. Те саме працює й для політиків, спраглих голосів виборців, і для духівництва, яке воліє повернути парафіян у церкви. Однак нічого в них не вийде, чи не так?