Борис Джонсон - Омріяний Рим

Окремі представники аристократії активно виступали проти завоювання нових територій, вважаючи, що такі загарбання погано впливають на душу, а постійне розширення володінь зрештою призведе до поширення антиримських настроїв і діянь, що, своєю чергою, послабить їхню цивілізацію.

Старший Катон постійно нарікав на втрату чеснот старої республіки, за що дістав прізвисько «малий римлянин», за аналогією з яким у нас виник вираз «малоанглієць» [43] Прибічників ліберальної партії називали малоанглійцями за те, що вони виступали проти колоніальної політики, закликаючи уряд обмежитися лише кордонами Великої Британії. . Так само й антиімперіаліст Джон Аткінсон Гобсон 1902 року видав блискучу тираду проти імперії, на яку Кромерова робота є своєрідною відповіддю:

Наслідуючи приклад Данії чи Швейцарії, держава може розумно підійти до сільського господарства, розвинути гнучку систему народної освіти, як технічної, так і загальної, застосувати найновіші відкриття науки у виробництві, у такий спосіб забезпечивши комфорт і прогрес для населення, що живе на строго обмеженій території. Або ж, як Велика Британія, вона може занедбати сільське господарство, припинивши обробляти землю й перенісши своє населення до міст, відстати від інших держав у плані освіти й здатності адаптувати до неї провідні наукові відкриття, аби мати змогу розтринькувати свої матеріальні й військові ресурси на просування слабких ринків і вкладення ненадійних інвестицій у віддалені закутки землі, додаючи до своєї імперії мільйони квадратних миль і мільйони душ населення, що вперто не піддається асиміляції.

От що сказав Гобсон на початку минулого століття. Приблизно такі самі роздуми наявні й у працях римських авторів на кшталт Флора, який писав у часи Адріана й Траяна. Він каже, що, можливо, Риму ліпше було би вдовольнитися провінціями Сицилія й Африка, аніж розростатися до таких масштабів, щоб потім розвалитися від власної ваги.

Усі ці моменти, як каже граф Кромер, є точками порівняння між британцями й римлянами — націями, яких об’єднує схильність до роздумів про мораль, до певної практичності, військових якостей та здатності «проявляти найкращі риси характеру в критичні часи».

Проте між британським і римським імперіалізмом є одна величезна відмінність, яка спонукає графа Кромера до найпохмуріших висновків. Він каже, що проблемою для нас, британців, є брак уміння асимілювати завойовані території так, як римляни. Це було вершиною геніальності їхньої імперської техніки. Римляни «або ж насильно романізували народи, які спершу були їхніми підданцями, але зрештою стали правителями, або ж дозволяли їм добровільно прийняти романізацію».

А ми що? Наша біда в тому, за словами друзяки Кромера, що ми дещо чванькуваті. «Наше суспільство закрите, — пише граф, — а у своїх суспільних звичаях ми, порівняно з усіма прикладами латинських народів, показуємо себе надміру винятковими. Самі ці характеристики створюють бар’єри між британцями й освіченими верствами колонізованих народів».

Граф Кромер чесно визнає проблему, про яку мало хто говорив за останні п’ятдесят років. Простіше кажучи, ця проблема частково полягає в тому, що ми сноби й расисти, за його словами, через що між британцями та їхніми іноземними підданцями не відбулося «злиття».

Однак є й глибша проблема, з якою римляни стикнулися аж наприкінці існування імперії. Протягом багатьох століть Рим завойовував племена, чиї релігії не створювали жодних перешкод для асиміляції. Римляни були хоч і підступні, зате дружні. Як ми ще побачимо, вони радо переймали собі нових богів та легко поєднували місцевих і римських божеств. Так Луг [44] Ірландський бог сонця. став Меркурієм, сирійського бога Бела перетворили на Юпітера Белоса тощо.

Проте зіткнувшись із двома войовничими та чіпкими вірами — християнством, а також ісламом як його відгалуженням, — римляни досягли межі, за якою асиміляція була неможлива.

Не могло бути й місця компромісу, жодної можливості мирно співіснувати цим релігіям, кожна з яких наполягала на винятковій істинності свого вчення. Урешті сам Рим захопило християнство, а більшість його імперії — головно її північноафриканська житниця та східне Середземномор’я — зрештою прийняла іслам.

Коли британці прийшли завойовувати Індію та інші регіони Азії, старий-добрий римський підхід — асиміляція та щасливі змішані шлюби — уже не діяв. Певно, єдиною суттєвою й найважливішою розбіжністю між Римською та Британською імперіями є дар громадянства, яке 212 року н. е. стало універсальним у всьому римському світі. А британцям така радість навіть не снилася.