Борис Джонсон - Омріяний Рим

З іншого ж боку, Октавіан був маленький, блідий і хворобливий. За ним не велося жодної слави сміливця чи видатного полководця. Хай навіть він і повоював у кількох напрочуд успішних кампаніях, усі вважали, що справжню роботу за нього виконували досвідчені генерали.

Однак якщо ретельно проаналізувати характер, що крився за тим витонченим, чистим обличчям, розумієш, що Октавіан належав до тих, хто, хоч як крути, завжди опиняється нагорі. Великі коханці були приречені.

Октавіан доволі спритно став спадкоємцем Цезаря, хоч і доводився йому лише двоюрідним племінником. Окрім нього, Юлій мав ще двох двоюрідних небожів, обидва були старші за Октавіана й мали дещо вищі шанси на успіх. Проте Цезар, здається, розгледів щось у малому.

Найвірогідніше, познайомилися вони 47 року до н. е., коли Цезар повернувся додому після битви з Помпеєм й одразу віддав шістнадцятирічного хлопця до колегії понтифіків. Тоді захотів узяти юнака із собою в наступну кампанію, цього разу проти прихильників Помпея в Африці. Неважко уявити собі, як зрадів молодий Октавіан такій честі від самого завойовника Галлії й Британії. Проте його мати Атія сказала, що хлопець ще замалий для походів, і не пустила сина. Щоб утішити парубка, Цезар, повернувшись після перемоги, дозволив йому одягнути військову форму й пройти в тріумфальному марші. Потому молодий і нікому не відомий родич Цезаря став патрицієм (аристократом), і йому було дозволено головувати на деяких святкуваннях.

Усе це виявилося непомірним тягарем для сімнадцятирічного хлопчини. Октавіан заслаб, і коли Цезар вирушив у черговий похід, цього разу вже проти синів Помпея, він був надміру кволим, щоб приєднатися до вітчима.

— Не біда, — сказав Цезар, — приєднуйся, коли одужаєш.

Так він і вчинив. Поїхав своїм ходом, дорогою пережив кораблетрощу й так вразив Цезаря своєю відвагою, що диктатор вирішив узяти Октавіана у свій штаб для майбутніх кампаній проти парфян на Сході й проти даків на північ від Дунаю. Щоправда, перш ніж Октавіан зміг показати себе у всій красі, Цезар вирішив, що він має здобути освіту в грецькому місті Аполлонія, що на території сучасної Албанії. Там він і навчався разом зі своїм товаришем Марком Віпсанієм Агріппою, коли дістав страшні новини з Рима.

Рим постав через прагнення аристократії до слави. Славу здобували військовими перемогами. Військові перемоги, своєю чергою, здобували завдяки армії, значно дисциплінованішій та агресивнішій за будь-яке інше військо у світі.

Рим стабільно розширювався протягом семи століть. Він захопив усі сусідні міста, але ніяк не міг утамувати жагу до нових загарбань. Часом стара гвардія не підтримувала цю егоїстичну жадобу до слави, тож інколи Рим загрузав у конфліктах, яких сам не розпочинав. Одначе, здавалося, скрізь він виходив переможцем.

Північна Африка, Греція й Іспанія стали частиною Римської імперії ще задовго до того, як у неї з’явився імператор. Здавалося б, нема кому по силі протистояти Римові. Це ніби в екосистемі з’явився новий хижак, кровожерності якого немає рівних. Отже, очевидно, що головний інструмент успіху Риму, зрештою, таки мав обернутися проти нього самого. Так воно й сталось: армія й генерали вийшли з-під контролю.

Як і в усьому, до чого бралися римляни, у їхній політиці мала місце велика конкуренція, а після вигнання царя 509 року до н. е. державним устроєм у країні стала ретельно розроблена квазідемократія, за якої за владу боролась аристократія. Однак демократія ця була нестійкою та вразливою перед людьми з твердими серцями й гострими мечами. Більшу частину І ст. до н. е. римський світ потерпав від громадянських воєн, коли як не одного, то іншого генерала зненацька захоплювало палке переконання, що держава в небезпеці, а він — її єдиний рятівник. Сулла переміг Мáрія й заполонив місто військами. Він уклав списки своїх ворогів (проскрипції), які вивішувались у Форумі. Після сварки з Помпеєм 49 року до н. е. Цезар вирішив, що стоїть понад законом. Він перетнув Рубікон зі своїми військами — що було заборонено генералам — і, як Сулла, рушив на Рим.

Він став диктатором, по суті, давши ляпаса конституції. Видимість демократії стала до болю тоненькою. Старі консерватори й республіканці дедалі більше розчаровувалися в ній.

Цезар був блакитної крові, як і всі аристократи, утім, аристократія критикувала його за любов до кричущого популізму. Його підозрювали в бажанні стати царем. Серед тих, хто мав глибокі сумніви в його демократичності, були Цицерон, чий політичний талант ніколи не відповідав літературному генієві, а також патриції в особах Брута й Кассія.