Народные сказки - Українські традиції

Еолійці – грецьке плем'я.

Гебр – Маріца; Агріана – Ергана; інші не вдається ближче означити. Енос – місто над устям Маріци.

Одриси – фракійське плем'я.

Гети – фракійське плем'я.

Аполлонія, Месамбрія, Сальмідесс – містау Фракії (нині Болгарії) над берегом Чорного моря.

Себто Салмоксіса.

Піфагор із Самоса – один із найбільших грецьких філософів (народ, близько 580 пер. Хр., жив 90 років).

Мітілена – острів коло західного берега Малої Азії.

Тирани – володарі, що не з вибору народу, а власною силою захопили владу.

Очевидно, та затока, де було старовинне місто Томі, трохи на південь від устя Дунаю.

Крим.

Аттика – частина Греції зі столицею Афіни; Форік та Анафліст – два пункти, що лежать на одній широті на південній околиці Аттики; Суній – найдалі на південь витягнута частина Аттики.

Все це місцевості в південній Італії.

Агафірси жили в теперішньому Семигороді, алдрофаги й меланхлени – в північній Україні, в лісовій смузі.

Очевидно, уявлення Скіфії як чотирикутника не є правильним; вона насправді не була чотирикутником.

Геродот (чи його інформатори) переплутали тут грецький переказ про Іфігенію з місцевим поклонінням богині таврів.

Неври – це предки слов'ян; до Геродота дійшов відгомін слов'янських вірувань у вовкулаків.

Амазонки – це в уяві греків войовничі жінки, що жили в Малій Азії.

В Азії.

До Європи.

Оар – Волга; Танаїс – Дон; Лік – Кальміюс, Сиргіс – впадає в Танаїс, отже, може бути Донець (пор. розд. 57).

Див. розд. 29.

Маги – перські та мідійські жерці.

Пізніше славний переможець персів у грецько-перських війнах.

Так називалося узбережжя Малої Азії, де було багато іонійських колоній.

Найважливіші твори з цього питання такі: див.: Касторского Начерт. Слав. Мифол. 1841. – Н. Костомарова Слав. Мифологія Кіевъ 1847. – Срезневского Изслѣд. О языческ. богослуж. др. Слав. 1848. – Гануша Die Wissenschaftd. Slav. Mythus Wien 1842. – Сементовского Замѣч. о празд. у Малороссиянъ. 1843. – Снѣгирева Русск. простор, праздн. 1839. – Сахарова Сказанія русск. нар. 1841. – Крім того твори Шафарика, Коллара, Вука Стефановича, Мацѣевського, Голембовського та ін.

У договорі Ігоря клянуться русини: «И елико ихъ есть не хрещено, да не ймуть помощи ни отъ Бога, ни отъ Перуна… Да будетъ клятъ отъ Бога и отъ Перуна». Див.: Полн. Собр. Лѣт 1. 1846, стор. 20 і 23.

Про родинні зв'язки богів (феогонія) читаємо у Словнику Вацерада, що слов'яни вважали Діванну дочкою Перуна і Літниці, Радогоста – онуком Корта. Страчця – сином Ситиврата (слов. Сатурна), у «Слові про Ігорів похід» Стрибог представлений дідом вітрів, Велес – дідом співця Бояна, Дажбог – дідом Володимира; у Іпатіївському Літописі Дажбог названий сином Сварога.

Радогост – рос. Радегаст.

Рюген – острів у пд. – зх. частині Балтійського моря, у складі Німеччини.

Святовитъ походить від слова святый і вить; слово вить означає гідність природи людської взагалі; звідти витязь, витяжество, витія, віщати, віщій пер. нім. Witz, whzig.

Іллірія – історична область у пн. – зх. частині Балканського п-ова. В давнину була заселена іллірійцями. З І ст. н. е. – римська провінція Іллірік. З поч. 5 ст. зазнавала навали вестготів, у кінці 5 ст. була завойована остготами. З 6 ст. Іллірію почали заселяти слов'яни, які згодом на її території утворили ряд держав.

Собор св. Віта у Празькому Граді, 1344 р.

Див.: Хрестом. Церковно-словен. и древно-руск. въ пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій, въ Відни 1854, стор. 347.

Наш Густинський літопис пише про те: «Сему Купалу, бѣсу, еще и донинѣ по нѣкоихъ странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23. дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предитечи, даже до жатвы и далѣй, сицевымъ образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадь, обоего полу, соплетаютъ себѣ вѣнцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быпіемъ возгнѣтаютъ огнь, индъ же поставляють зеленую вѣтвь, и емшеся за руцѣ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пѣсни, преплетающе Купаломъ; потомъ черезъ оный огонь прескакуютъ, оному бѣсу жертву себе приносяще». (Полн. Собр. Русск. лѣт. II, стр. 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протилежних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи: