Народные сказки - Українські традиції

Існують численні наукові розвідки, у яких автори глибоко і проникливо досліджують духовну та культурну структуру того типу людини, який уособлює собою українець, ширше – українська нація, котра сягає корінням сивої давнини, часів протослов'янства.

Не в останню чергу цікавими з цього погляду є спостереження іноземних дослідників, які через призматику власного світовідчування показують те найпосутніше, найхарактерніше, що вони бачать в нашій культурі. Ці спостереження мають велику цінність, адже допомагають скласти нам повніше уявлення про нас самих. А якщо читач ще й правдиво запалюється власним бажанням дошукатися істини, якщо прагне злитися з тими духовно-психологічними і культурними енергіями, що творять його національну історію, самосвідомість, суспільні й особистісні ідеали, то він, ясна річ, зможе ґрунтовніше, життє-перспективніше засвоювати історію свого народу, відчувати неспростовну сув'язь з його духовним космосом.

«Скіфія» Геродота із Галікарнасу, «батька історії», як його вже усталено називають, – це погляд на наших предків очима іншої культури, слід визнати – викінченішої й довершенішої, ніж культура скіфів, що в основному жили іще мисливством і рибальством, але поступово опановували й землеробство. І все ж інтонація оповіді Геродота сповнена поваги до Скіфії. Читач побачить у тексті, який відкриває цю книгу, крім тенденції утвердити на скіфських теренах грецьку асимілюючу історичну потугу, ще й неабиякий спротив, що його виявляють скіфи, показуючи себе непримиренними захисниками як «тіла» своєї вітчизни, так і її душі, духу. Скіфи до затятості обстоюють свої духовні і культурні надбання, свої звичаї, які не підводили їх у протистоянні зазіханням із зовнішнього світу, вчили перемагати і бути вільними. Єдино, можливо, брак наполегливості в поширенні на зовнішній світ саме своїх цінностей, відсутність волі до закріплення в писемних пам'ятках, а відтак, і відсутність історично тяглого потужного розвитку й гуманізації власних традицій та ідеалів – з обов'язковістю спричинилося до другорядності культури скіфів на мапі духовно-культурних завоювань на зорі цивілізації, яких сягнула античність, зокрема давньогрецький її ареал, репрезентований у тому числі й історичними вислідами Геродота.

Аналізуючи етнографічний стан докиївського формування українства, чимало хто схиляється до того, що скіфи, а потім і сармати, хоч якими непокірливими вони були, здебільшого розчинилися в зовні мирному, історично малозаявленому на той період слов'янстві. А ті рештки скіфів і сарматів, що не були асимільовані слов'янством, відкочували на Північний Кавказ і далі на південь, аж чи не по сьогодні цементуючи етноси, які не збираються розчинятися в слов'янстві і взагалі ні в кому…

З інших матеріалів, що наводяться в нашому збірнику, особливо із розлогого «Викладу давньослов'янських легенд, або Міфології, укладеної Я. Ф. Головацьким», стає зрозуміло, що прото-українці мали грандіозний всесвіт власної міфології, свою космогонію, величну ієрархію богів, що вивищувалась до єдиного Бога, Бога богів, Уседержителя.

Як і в античних віруваннях, в давньоукраїнській міфології світ не вельми чітко поділяється на позаприродний і природний, видимий. Людина існує в обох цих світах, спілкується з істотами нижчого порядку, ніж вона сама, і водночас із богами, намагаючись здобути їхню прихильність. «Розчиненість» давнього українця в природі є більшою, ніж ми це бачимо у вербальних пам'ятках античності, стосунки з найрізноманітнішими її духами в українця довірливі, теплі. Тобто те, що говорить відомий український вчений-філософ, історик, філолог, славіст Дмитро Чижевський про «типового українця», яким цей останній сформувався на новітні вже часи, а саме такі риси українця, як «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», – це все глибоко корениться в прадавній злуці самосвідомості українця із стихіями рідної природи. Вона навіть своїм видимим образом, не кажучи вже про образ незримий, що складається з безлічі різноманітних духів і сили-силенної міфологічних уявлень населяючої її людності, підносила характер українця до високо-поетичної споглядальності, та водночас виробляла в ньому й індивідуалізм, непереборне прагнення свободи, але – не за чужий кошт, бо українець ніколи не зазіхав на інші землі, а лише боронив свою, сердечно близьку йому в найдрібніших природних її проявах, цінував її над власне життя…