Віктор Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Однак і без міфології вистачає свідчень того, що відносини з гітлерівською Німеччиною в українських націоналістів були, зокрема, з боку Бандери. Незаперечним фактом цього є створення під керівництвом німецького військового командування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Роланд», сформованих в основному з числа прихильників Бандери.

Відомо також, що він виступав за союз із німцями, проте виключно тимчасовий, і за обов’язкової умо- ви, що Німеччина визнає незалежну українську державу.

Після того як 30 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Львова, в місті був зачитаний «Акт проголошення української держави». Все це відбувалося без участі Бандери, який залишався в Кракові.

Німецьке керівництво негативно поставилося до ідеї створення незалежної України, принаймні, керівники створеного соратниками Бандери Українського державного правління були заарештовані. Незабаром заарештували і самого Бандеру, згодом його відправили в концтабір.

Унаслідок перебування в таборі Бандера не зміг брати участі в створенні Української повстанської армії. Проте, саме з його ім’ям асоціювалися українські повстанці, причому як у німців, так і у більшовиків. У Німеччині був поширений термін «рух Бандери» (Banderabewegung), в СРСР — «бандерівці» і його похідні. З метою дискредитації Бандери і національно-визвольного руху, натхненником котрого він був, з подачі німців його почали називати «старшим більшовиком радянської України».

Я не маю на меті виправдати, обілити, реабілітувати Бандеру. Однак дивує, що весь негатив, пов’язаний з націоналістичним рухом в Україні, отримав саме він. Майже нічого не говориться про Андрія Мельника, лідера конкуруючого крила ОУН, яке встало на шлях недвозначного співробітництва з нацистами. Дуже мало — про близького соратника Ярослава Стецька, котрий не приховував свого антисемітизму. Дещо, але все одно незрівнянно мало — про Романа Шухевича, у якого був реальний військовий чин німецького вермахту. При цьому все, що пов’язано з Бандерою, стало прозивним, його ім’я є символом не тільки націоналізму, який можна трактувати по-різному, але також нацизму, фашизму, взагалі всього, що тільки може викликати виключно негативні почуття.

Лідери націоналістичного руху давно плекали ідею створення українських збройних сил. Про формування таких сил, зокрема, говорилося в Акті проголошення української державності від 30 червня 1941 року. Основою цієї армії повинні були стати вже згадані батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Тоді українська армія бачилася прибічникам Бандери виключно союзницею Німеччини. Але в зв’язку з позицією німецького керівництва, яке відкинуло ідею української державності, плани зазнали коригування.

Ворогами були оголошені як СРСР, так і Німеччина. Влітку 1943 року, коли процес створення УПА йшов повним ходом, була прийнята «стратегія боротьби на два фронти — проти московського і німецького імперіалізму».

При цьому тактика дій щодо цих двох ворогів була різною. Якщо активне протистояння більшовикам було в пріоритеті, то проти німців збройна боротьба відкладалася до суттєвого виснаження їхніх сил. Таке рішення було прийняте в 1942 році, тобто ще до формування армії. Пізніше під час обговорення плану дій по здійсненню національно-визвольної боротьби була відкинута ідея широкого повстання проти німецьких окупантів, німецький напрямок опору вирішили розвивати в дусі «самооборони народу».

Крім того, традиційним напрямком дій українських націоналістів була боротьба з поляками. Найбільш невідрадною подією цього протистояння, безумовно, стала Волинська різанина 1943 року.

Співпраця з окупантами, звана також зловісним і загадковим словом «колабораціонізм», — дуже поширене явище, особливо серед народів, які знаходяться в поневоленому стані і з появою нової сили, як правило, пов’язують власні плани щодо позбавлення від гніту. Геть так само поводилися жителі країн Балтії, для яких німці були не так нацистами, скільки тими, хто міг допомогти усунути радянську окупацію. Таке ж ставлення було у фінів, румун та інших, хто мав претензії до Москви.

Більше того — так само вчинили поневолені поляки, які підняли повстання, коли в 1812 році в Росію вторглася армія Наполеона. Але якщо Наполеон, хоч він і був завойовником, викликав повагу і навіть захоплення з боку багатьох його сучасників, то зачарування Гітлером якщо у когось і було, то дуже швидко пройшло. І головне — він і інші нацисти були визнані міжнародними злочинцями, а тому будь-яка співпраця з ними нічого доброго не обіцяла.