Віктор Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Тим часом Москва не полишала планів по захопленню української території. Тут в листопаді 1918 року був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, в який, зокрема, увійшли вже згаданий Володимир Антонов-Овсієнко, уродженець Чернігова, а також — увага! — Йосип Сталін. Збройні сили цього «уряду» вчинили черговий наступ, що закінчився на початку 1919 року взяттям Києва і захопленням більшої частини України.

Цікаво, що в ході перемовин у грудні 1918 року Радянська Росія відкинула звинувачення УНР у тому, що веде проти неї неоголошену війну, і заявила, що регулярних російських військ в Україні немає.

Влітку 1919 року знову з’явилися надії, пов’язані на цей раз з успіхами армії Антона Денікіна (офіційна назва — Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР), яка тиснула на Червону армію по всіх фронтах. Війська Директорії УНР вступили до Києва в кінці серпня одночасно з денікінцями, але ЗСПР не розглядали УНР в якості союзника і розгромили армію Петлюри.

Щоб отримати певне уявлення про те, наскільки в той час все було перевернуте з ніг на голову, слід зазначити, що вже восени білогвардійців добряче потолочила армія Нестора Махна, а більшовики, уклавши тимчасове перемир’я з Петлюрою, новими силами вдарили по Денікіну. При цьому Галицька армія ЗУНР, яка раніше координувала свої дії з військами Директорії, навпаки, об’єдналася з денікінцями. Щось більш абсурдне уявити собі важко.

Драматично розвивалися події під час так званого Григор’євського заколоту. Офіцер російської армії, згодом армії УНР Григор’єв (цілком можливо, що це його несправжнє прізвище, а з ім’ям ще складніше) вів боротьбу з гетьманатом Скоропадського та німецько-австрійськими військами, що підтримували його. До кінця 1918 року він командував Херсонською дивізією УНР. Звання отамана отримав від самого Петлюри. Але вже на початку 1919-го Григор’єв перейшов на бік Червоної армії.

«Роман» з більшовиками тривав недовго — на початку травня того ж року в Україні спалахнув заколот, що підживлювався невдоволенням селян продрозверсткою та іншими «радощами» радянської влади. Його рушійною силою стала дивізія під командуванням Григор’єва. Повстання розросталося з неймовірною швидкістю, до нього приєднувалися багато військових підрозділів Червоної армії, в тому числі ті, що посилалися безпосередньо для придушення цього повстання. Здавалося, що от-от — і радянській владі в Україні настане кінець. Але заколот закінчився так само стрімко, як і почався. Якщо перша половина травня була ознаменована фантастичними перемогами армії Григор’єва, то друга стала часом не менш дивовижних поразок.

Не останню роль у розгромі армії Григор’єва зіграв Нестор Махно. Уже після поразки повстання два отамани об’єдналися — на той час більшовики оголосили Махна поза законом. Але їхні стосунки не склалися. Махно не схвалював єврейських погромів, до яких мав схильність Григор’єв. До того ж розкрилися таємні контакти Григор’єва з Денікіним. Будучи викритим, у драматичній перестрілці він був застрелений.

Таким чином, радянська влада відстояла свої позиції в Україні. Збройні сили Директорії так само були нездатні самостійно протистояти Червоній армії.

У 1920 році Петлюра уклав союз із Польщею, армія якої на початковому етапі робила певні успіхи, але все закінчилося Ризьким мирним договором, підписаним 18 березня 1921 року, за яким Галичина «верталась» до Польщі, а решта України — до Росії.

Кажучи про межі тих чи інших державних утворень на території України під час і відразу після революції, потрібно розуміти, що існували вони, скоріше, на папері, ніж в реальності. Це стосується і УНР. Однак виключно важливим є те, що після перемоги більшовиків до складу Української РСР увійшли практично всі території, на які раніше претендувала Українська Народна Республіка.

Укотре вже мені хочеться пофантазувати, як могла б змінитися вітчизняна історія в разі реалізації того чи іншого сценарію.

Уявімо, що Україна все-таки змогла б відстояти свою незалежність — від Росії, але також, наприклад, і від Німеччини, і Польщі. При цьому в найбільш широких своїх кордонах — тобто, з Харковом, Одесою та Донбасом, але без Криму — на нього УНР не претендувала, хоча Українська держава (гетьманат) розглядала варіант приєднання Криму на правах автономії (sic!), домагаючись цього шляхом економічної блокади півострова.

Відразу потрібно сказати, що це навряд чи була б УНР. Напевно, довелося б іти на компроміси з більшовистськими республіками південного сходу, і переговори велися б, швидше за все, за посередництва Росії і помітно зміцнілої Польщі. Більшовики, в принципі, були готові відмовитися від України — принаймні, згідно з умовами Брестського миру, поряд з Польщею, Прибалтикою Україна повинна була бути з Фінляндією і відірваною від Росії. Інша справа, що Радянська Росія згодом анулювала договір, але, тим не менш, Польща і Фінляндія все ж змогли відстояти свою незалежність (країни Балтії також деякий час були незалежними).