Віктор Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Сьогодні геополітичний центр ваги зміщується в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Багато хто вже встиг охрестити прийдешнє століття століттям Азії. Але Азія — неоднорідна і представляє собою різні цивілізації. Це і конфуціанський Китай (а також Японія, Корея), і буддійські В’єтнам, Камбоджа, й індуїстська Індія, а також різноликий іслам.

Європа і, ширше, Захід, «загниває» (хоча Захід «загниває» ще з часів «холодної війни» і відтоді виділяє досить приємний аромат, зовсім не характерний для гниття). А «занепад Європи» майже 100 років тому оголосив ще Освальд Шпенглер.

Однак демографічні проблеми Заходу (а як наслідок — соціальні, економічні, політичні) сьогодні більш ніж очевидні. Разом з тим, можливо, «старенька Європа» ризикне в найближчі десятиліття провести перезавантаження і відродиться, повернувши собі пасіонарний імпульс. Лев Гумільов казав, що у кожного народу, етносу, є свій цикл, який включає становлення, розвиток, розквіт, в’янення і загибель, і загибелі можна уникнути лише за умови кардинального оновлення свого населення за рахунок «нової крові». Може, саме тому ЄС до недавнього часу так активно розширювався? Але, як не парадоксально, може, саме з цієї ж причини європейці й не поспішають впускати в свій дім українців і росіян, оскільки відчувають, що наші народи, які, безумовно, набагато ближчі їм за культурою, ніж африканці та азіати, не зможуть стати молодильними «стовбуровими клітинами», адже самі страждають від депопуляції і старіння (інша справа, що стовбурові клітини іноді погано приживаються, і відбувається їх відторгнення, стосовно людей це призводить до вкрай негативних наслідків, можливо, така ж доля підстерігає і цілі народи).

Щоправда, як розповіла мені недавно одна поінформована людина, європейські дипломати після енної чарки починають говорити, що кілька мільйонів українців (а також білорусів і молдаван) зможуть нейтралізувати «ісламську загрозу» на континенті. Не знаю, наскільки така ідея в ЄС є популярною, та, за моїми відчуттями, Європа поки не поспішає відкриватися українцям.

Та й не всі українці так уже й жадають інтегруватися в Європу. Досі. Більше того — в країні спостерігається певний цивілізаційний розлом.

Втім, він існував і раніше, просто до недавнього часу «сейсмічна обстановка» залишалася спокійною.

Досить побіжного погляду на мапу України, щоб зрозуміти, де проходить межа між Європою і Євразією — трохи на схід від Дніпра (потім губиться в південних степах, щоб знову проявитися в районі Одеси). Це не чітка лінія, а скоріше штрихування, подібне до того, яке використовується в підручниках з історії, наприклад, на картах розселення древніх слов’ян. Пунктир повинен означати, що така межа розмита, що не дивно, враховуючи століття різноспрямованих міграцій.

Проте, ця межа реальна, вона видима і відчутна.

Таким чином, сучасна Україна знаходиться на кордоні між західною цивілізацією і Росією. Якщо ми погодимося з тезою, що Росія — це не цивілізація, то виходить, що Україна знаходиться між Європою і Порожнечею. При цьому, як ми змогли переконатися, ця Порожнеча (така собі «чорна діра») досить чіпка і не збирається випускати Україну зі своїх обіймів.

Зрозуміло, що Західна Україна не погодиться на новий союз з Росією, як би він не називався. Зрештою, там є Карпати — істотна перевага перед рештою України, а УПА сьогодні популярна як ніколи.

Чи можливий сьогодні поділ України на кілька частин? Так, можливий. Але треба розуміти, що це буде дуже жорсткий сценарій, з втратами абсолютно для всіх. Аж до перетворення в failed state (хоча хто сказав, що ми зараз не failed state?). Задовго до всіх трагічних подій в газеті «Дзеркало тижня. Україна» в статті «Perpetuum-peredelum» (21 січня 2012 року) наголошувалося, що «…в ряді суміжних країн спецслужби та вибрані інтелектуали проводять закриті диспути на тему: „Що робити з українськими землями після того, як Україна, що не відбулася, неминуче прийде до югославського варіанту?“».

Сьогодні, коли в Україні йде війна, така перспектива вже не здається настільки примарною.

Невже іншого варіанту, окрім «розчленування», для України немає?

Відповідно до імперської логіки XX століття, Угорщина, Румунія, Польща кинуться дерти на шматки поранену, ослаблу Україну, прагнучи забрати собі ті території, які колись входили до їх складу. Але, як мені здається, це навряд чи станеться. І справа зовсім не в щирій любові до України, якої, упевнений, насправді немає. Просто сьогодні для більшості розвинених країн питання стоїть: а навіщо? У XXI столітті у держав є купа способів просувати свої національні інтереси, серед яких анексія — далеко не найкращий. І вже точно — найбільш витратний.