Ентоні Сміт - Національна ідентичність

На народному аспекті етнічного націоналізму наголошував Nairn (1977, chs. 2, 9), що пише про недавні «неонаціоналізми».

Докладніше про ці процеси див. A. D. Smith (1986a, chs. 7 — 8); див. також Brock (1976) і Hutchinson (1987).

Про осібну роль таких інтелектуалів, як Ленрот і Рунеберг, у фінському націоналізмі див. Branch (1985); про становище в Ірландії див. Lyons (1979); про бретонське відродження див. Мауо (1974) і статтю Beer у Esman (1977).

Про це див. Schama (1987) і Hill (1968).

Докладніше про це див. A. D. Smith (1981a, chs. 1, 9); про Кататонію див. Conversi (1990).

Це добре проілюстровано в докладній розвідці Hechter (1975) про вплив Британської держави на етнічні регіони.

Таке обвинувачення часто висувають етнічні меншини супроти централізованих держав Франції, Британії і донедавна Іспанії; див. Coulon (1978).

Національні рухи виникли в таких нібито непідхожих краях, як Сибір, Папуа — Нова Гвінея і Меланезія; диа, наприклад, Kolarz (1954) про Сибір і Центральну Азію; May (1982) про Папуа — Нову Гвінею.

Про критику інфляції націоналізму див. Breuilly (1982, 8 — 11). Про ситуацію в комуністичному Китаї див. Johnson (1969).

На цьому наголошував і Daniel Bell (1975) з приводу поєднання «спорідненості» та «інтересу» в етнічній мобілізації.

Про цю еволюційну перспективу в ліберальній соціології див.: Parsons /198/ (1966) і Smelser (1968); у марксизмі і в марксистській політиці див. Cummins (1980) і Connor (1984b).

Попри італійський іредентизм і прагнення до німецької єдності, сила італійських регіонів і німецькихLander і сьогодні становить яскраве підтвердження цієї тези. Про ситуацію в Швейцарії див. Steinberg (1976).

Про історію іллірійства і югославської боротьби за незалежність див. Stavrianos (1961, зокрема ch. 9) і Singleton (1985, ch. 5).

Див. Schöpflin (1980) і Djilas (1984).

Див. Fedoseyev et al. (1977); Bennigsen (1979).

Див. аналіз цих питань у Goldhagen (1968) і G. E. Smith (1985).

Про російський неонаціоналізм див. Dunlop (1985), а в загальних рисах — статті в Ramet (1989).

Про «неоетносність» серед білих див. Kilson (1975); про її здебільшого символічну природу див. Gans (1979).

Див. Burrows (1982).

Про центральне становище спасенного пуританського міфа в Америці див. Tuveson (1968) і O’Brien (1988).

Як і в Німеччині XIX ст.; див. Kahan (1968). Про ранній «функціональний» аналіз ЄС див. Haas (1964).

Про цю європейську суперечку, що відлунює сьогодні в Британії, див. Camps (1965). Де Голль цілком міг посилатися на безперечні свідчення невмирущої сили національних почуттів і політики в усій Західній Європі в 1960-х pp., що й показав Benthen van den Berghe (1966). Навіть якщо нове покоління сьогодні більш «європейське», ніж його попередники, то чи воно хоч трохи менш націоналістичне?

Надто в Galtung (1973), що звернувся з успішним проханням до норвежців не приєднуватись до збільшеної співдружності. Але аргументи за і проти твердження, що Європа стає «наддержавою», не слід сплутувати з аргументами, що зображують її як можливу «наднацію». Це означало б сплутувати втрату суверенітету з утратою ідентичності. Історія виживання етносів без суверенітету свідчить, що необхідного зв’язку між ідентичністю та суверенітетом нема; див. A. D. Smith (1988b). Якщо йдеться про чисто політичнийєвропейський націоналізм, він поки що обмежений лиш окремими фракціями політичних, економічних і культурних еліт у кожній європейській нації; досі він іще не має широкої народної підтримки.

Про безпосередні наслідки другої світової ійни і виникнення могутніх міждержавних блоків див. Barraclough (1967) і Hinsley (1973).

Про це «суспільство послуг» див. Bell (1973) і Kumar (1978).

Про аналіз цих нових рухів — феміністського, екологічного, студентського й етнонаціональних — див. Melucci (1989, chs. 3 — 4).

Див. Richmond (1984); Melucci (1989, 89 — 92).

Див. Warren (1980, ch. 7); пор. також Enloe (1986).

Про дискусію критиків засобів масової інформації (Mattelaart, Morley, Hall), що подемонструвала роль етнічної та класової належності у формуванні ставлення людей до продукції модерністських американських засобів масової інформації, див. Schlesinger (1987).

Про «культуру критичних розважань» гуманістичних інтелектуалів та їхніх колег-техніків див. Gouldner (1979).