Ентоні Сміт - Національна ідентичність

Царина націоналістичного символізму заслуговує на докладніше вивчення; про тірольський символізм див. Doob (1964), про свята Французької революції див. Dowd (1948), про церемоніал німецького націоналізму див. Mosse (1976), про африканський церемоніал див. Thompson (1985).

Про самодостатність націоналізму див. Breuilly (1982, ch. 16); про Дюркгейма і націоналізм див. Mitchell (1931).

Твердження, на якому наголосив Debray (1977); див. також Anderson (1983, ch. 1).

Про етнічну групу як «надродину» див. Horowitz (1985, chs. 1 — 2); про /192/ розкол між чоловіками і жінками на історичному полотні Давіда див. Herbert (1972).

Аргумент викладено в Kedourie (1960) і (1971), у Sathyamurthy (1983) і певною мірою в Breuilly (1982).

Про деякі давніші типології див. Snyder (1954), Seton-Watson (1965), Symmons-Symonolewicz (1965) і (1970); пор. недавню типологію в Gellner (1983).

Kohn (1955) і (1967а).

Докладніше про це див. Hutchinson (1987, ch. 1).

Про підтримку пангерманізму див. Pulzer (1964) і Mosse (1964); про підтримку російського культурного націоналізму, надану російською буржуазією, див. Gray (1971).

Див. статтю Plamenatz у Kamenka (1976).

Це модифікований і спрощений варіант A. D. Smith (1973а, 3, 4 — 7).

Про Моррасів інтегральний націоналізм див. Nolte (1969); про латиноамериканський популізм див. Mouzelis (1986).

Див. Kohn (1960) і Davies (1982, Vol. II. ch. 1); про Ясну Гору див. Rozanow and Smulikowska (1979).

Див. Kedourie (1971, Introduction); пор. статті Crane і Adenwalla у Sakai (1961) про націоналістичне використання індуїстської минувшини.

Про середньовічні «націоналізми» див. Tipton (1971); про голландський приклад див. Schama (1987, 1/2).

Див., зокрема, докладну працю: Cemilainen (1964), якій завдячує наступний виклад; пор. також Barnard (1965, ch. 1).

Richardson (1725, 222 — 4).

Слова обох цих діячів процитовано в статті W. F. Church про «Францію» у Ranum (1975).

La Font de Saint-Yenne (1752, 305 — 6); про це див. Grow (1985, ch. 4).

Barry (1809, II, 248).

Про цю зміну значення концепції нації в Європі див. Zernatto (1944); див. також Bendix (1964).

Див. Poliakov (1974, зокрема ch. 8); Nisbet-(1969).

Про неокласичний стиль і рух див. Honour (1968).

Rousseau (1924 — 34, X, 337 — 8), цитовано за Cobban (1964); пор. Cohler (1970).

Про женевські симпатії Руссо див. Kohn (1967a, 238 — 45) і Baron (1960, 24 — 8). Про греко-римські зразки у Французькій революції див. Rosenblum (1967, ch. 2) і Herbert (1972).

Про німецьке готичне відродження див. Robson-Scott (1965).

Про «поета природи» див. Macmillan (1986, ch. 3); про британський літературний медієвізм див. Newman (1987, ch. 5), про деякі контрасти між художніми традиціями Франції і Британії див. A. D. Smith (1979b).

Про цю «мову» див. Berlin (1976).

Про національний романтизм див. Porter and Teich (1988); про його /193/ національне використання наприкінці XIX ст. див. пщсумкову статтю Hobsbawm у Hobsbawm and Ranger (1983).

Про «духовний історизм» і «археологічну драму» митців див.; Rosenblum (1967) та A. D. Smith (1987) і (1989); див. також каталог La France (1989).

Про національні почуття в музиці див. Einstein (1974, зокрема 266 — 9. 274 — 82); про націоналістичний романтизм у мистецтві див. Vaughan (1978, ch. 3); про його вплив на європейську культурну спадщину див. Home (1984). Чимало художників, що аж ніяк не були націоналістами, могли виявити, що їхні мистецькі твори привласнені тим або тим націоналізмом з огляду на «будительну» ауру тих творів для тих, хто вже пройнявся націоналістичними почуттями; такою була доля Констебля, Делакруа, Шумана і навіть Бетховена.

Про інтелектуалів див. Shils (1972) і Gella (1976).

Див. Baron (1960, ch. 2) і Anderson (1983, ch. 5).

Див. Kedourie (1960); Breuilly (1982, Introduction і chs. 15 — 16).

Про внесок німецьких романтиків див. Reiss (1955) і Kedourie (1960); про Канта див. також Gelner (1983).

Див. Cobban (1957 — 63, vol. I, Part 3) і Palmer (1940); про cahiers de doléances та французький націоналізм 1789 p. див. Shafer (1938).

Про тезу, що інтелектуали потрібні з огляду на їхні професійні вміння, див. Kautsky (1962, Introduction) і Worsley (1964). Але «інтелектуали» Каутського — це насправді інтелігенція, люди вільних професій. Те саме твердження слушне й щодо деяких випадків, названих Kedourie (1971, Introduction), зокрема й про Ганді та Кеніату.