Роман Коваль: Багряні жнива Української революції

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Володимир Коломієць

© Коваль Р. М., 2005

© Коваль Є. Р., дизайн, 2005

Дякую всім моїм співавторам, студентам Української господарської академії в Подєбрадах, а також Тарасові БЕДНАРЧИКУ, Павлові ВАКУЛЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Олесю ЛОМАЦЬКОМУ, Леоніду МУСІ, Вікторові РАДІОНОВУ, Олександрові ТКАЧУКУ, Любомиру ХАМУЛЯКУ, Василеві ЯБЛОНСЬКОМУ, директору ЦДАВО України Наталії МАКОВСЬКІЙ і працівникам архіву Тетяні БОРСЯК і Надії ЛУЦЮК.

Окремо висловлюю подяку Ренату Петровичу ПОЛЬОВОМУ та Андрію КОВАЛЮ за консультації та поради.

Загальна примітка:особливості мови цитованих уривків і прямої мови героїв невигаданих історій в основному збережені.

КНИГА ВИЙШЛА КОШТОМ Андрія Миколайовича КОВАЛЯ

Історик не той, хто досліджує минуле, а той, хто оживляє його. Так сказав мій брат Андрій Коваль, історик за фахом. Ця афористично висловлена думка надзвичайно точно відображає суть проблеми. Не дипломи, не наукові ступені, часто здобуті ганебним способом — оспівуванням «подвигів» ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ, — визначають, хто історик. Мова лише про одне — чи тобі вищими силами подарований дар воскрешати минуле, чи ні… Ось і все.

А історію Визвольних змагань свого народу, народу, який бореться за звільнення з віковічного рабства, треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем сина. Принаймні не пером ділка від «науки», який захистив кандидатську на тему боротьби «совєтского народа» проти «банд самостійніков», а вже докторську — про подвиг ОУН-УПА…

Не знаю жодного «офіційного» історика, який би відмовився від звань і ступенів, здобутих зрадою свого народу. Сьогодні не один із них, помінявши погляди на діаметрально протилежні, — почав викладати історію з «помірковано-українських позицій». Та як же не хочеться цьому діячеві відмовлятися від професорської зарплати, здобутої колаборацією з окупаційним режимом. Отож і до їхніх нинішніх «переосмислених» праць ставлення у мене стримано-скептичне…

Ця книга є документальною. Тут немає жодної вигадки, художнього вимислу, додавання якихось драматичних деталей. Я мусив у собі обмежувати творця, — адже деколи кортіло якимось штрихом домалювати той чи інший образ, — бо реставрувати минуле доводиться зі щербатих фрагментів та деталей, яких не вистачає для повноти образу.

Я завжди долав цю спокусу — тому що Визвольні змагання українського народу для мене є найсвятішим із того, що маю. І я, як громадянин, не маю морального права своїм пером порушувати страшну логіку нашої поразки чи домальовувати образи винуватців величезної трагедії та її жертв, а також тих ідеалістів, які своїм військовим хистом — і великим українським серцем — уславили нашу Батьківщину. Отож, друже, давай поринемо в трагічно-оптимістичні роки Української революції.

Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір'я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує «Вічную пам'ять». Виростають скромні могильні насипи.

А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки…

Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги «Багряні жнива Української революції» Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: «Наша спільна мета — повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія — своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася».

Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися оцією тематикою: «Складається враження, що історію Української революції 1917–1920-х років — вже в роки незалежності — часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.