Роман Коваль - Багряні жнива Української революції

Доказом росту цеї свідомости може вже служити те, що через деякий час самі полонені стали домагатися від німецького уряду, щоби він не дозволяв полякам відчиняти по українських селах польських шкіл і не перевертати дітей після московської та ще й на польську мову».

Німецький уряд пішов назустріч і почав із таборів висилати українських вчителів в українські села, зайняті німецьким військом. У червні 1917 року поїхав вчителювати й Федір. Так він опинився коло Берестя в с. Щербин Гродненської губернії, де за короткий час зумів відкрити школу. Вчив дітей, зрозуміло, не польською мовою, як того хотіли місцеві поляки, а українською.

Мав 37 учнів, і «всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу…»

Вчителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького імені Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала вирушив на Батьківщину.

Радість переповнювала козацькі серця. Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці «вважали зазіхачами на владу в Україні… навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім, — згадував командир кулеметної сотні 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. — Для уряду — контрреволюціонери, для німців — більшовики, для ворогів — ненависна опора України».

Врешті від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерал-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, проти ночі 27 квітня, німці роззброїли дивізію і розпустили козаків по домах. Так було втрачено боєздатну кількатисячну частину добірного українського війська…

І Федір вирушив додому, в Бахмут. Але недовго пробув він у рідній оселі, може, з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив він утікати. Врешті опинився на Кубані. Жив у станиці Царській, у родичів. Тут на нього навалилася нова біда — тиф.

На цьому випробування долі не закінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерал-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. Разом з іншими опинився він на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідти втік до Греції. Пробув тут два роки.

З метою продовжити навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Був зарахований на матуральні курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 року, ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до Високої ради професорів прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подєбрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.

9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад «Як я став свідомим українцем». Згадуючи свою працю в школі українського села, він зробив висновок: «То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу».

10 квітня 1929 року свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом «з успіхом дуже добрим», здобувши фах інженера.

Яка подальша доля його, не знаю. Знаю лише, що навесні 1929 року Федір Скрипниченко збирався подавати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Напевно, там і розтанув його слід.

Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла в повній мірі реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив козак розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити для Батьківщини насамперед через те, що «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним». Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.

Уже три місяці тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію…

Сотник Дмитро Вітовський давав останні настанови перед боєм.

— Головне: бути рішучим та холоднокровним, — говорив він…

Сотні почали підтягуватись до гори, з якої було наказано вибити москалів. Іти ставало все важче й важче: кущі терну та ліщини затримували людей, що дряпались назустріч смерті; утруднювали рух повалені дерева та каміння. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Чим вище піднімалися січові стрільці, тим частіше на їхні голови падали постріли. Вже з’явились і перші поранені.