Роман Коваль - Багряні жнива Української революції

«Багряні жнива…» Романа Коваля мусили б простудіювати «будівничі нової України» та передусім українська молодь, дезорієнтована і затуманена лукавою пропагандою.

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер Артемівського району Донецької області). Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Бо хоч і народився в українській родині, але, на превеликий жаль, «національно не цілком свідомій». Батьки весь час говорили українською. Говорили тому, що іншої мови не знали. Разом із цим вони називали себе «руськими», православними «і будь ким, тільки не українцями».

Отож до вступу в Бахмутську гімназію Федір московської мови не знав. «Коли ж мене батько відвіз до школи, — згадував він, — то там я вже мусів учитись цвенькати «по-благородному»… Довгенько мені попадало за те «шо» та «як», поки таки приловчився і я вживати московське «как» та «нєт». І нарешті заговорив так, що й батьки мене не все розуміли… Московська школа зробила своє».

У такому стані його захопила війна. «Рік 1914 приніс Велику світову війну, — писав Федір Скрипниченко, — а разом із цим це й стало початком мого національного пробудження…»

Та для національного пробудження треба було ще потрапити в німецький полон… А поки що новоспечений російський патріот домовився з двома однокласниками їхати на війну захищати «царя і отєчєство».

Батько Федора довго не погоджувався з таким рішенням сина. Та все ж мусив уступити. Отак, закінчивши шостий клас гімназії м. Луганська Слов’яносербського повіту і маючи 18 літ, поїхав «козак на війноньку».

У лютому 1915 р. в боях за фортецю Осовець Федора було поранено одразу двома кулями… Вилікувавшись, у квітні 1915-го він знову опинився на фронті, в Карпатах. Якраз тоді німці завдали москалям дошкульних ударів, захопивши багатьох у неволю. Серед полонених виявився і юний російський патріот Федір Скрипниченко. Спочатку він потрапив до табору Ламсдорф. Та невдовзі з ініціативи Союзу визволення України, не питаючи в полонених згоди, українців відокремили від росіян і перевезли до окремого табору в Раштадті Баденської провінції. Там було скупчено до 30 тисяч солдатів російської армії, призваних із «малоросійських» губерній. Багато вихідців з України зібрали в німецьких таборах Вецляр і Зальцведель та в австрійському — Фрайштадті.

Після цього перегрупування Союз визволення України розіслав до таборів учителів, свідомих українців, які стали оповідати про звитяжну українську історію, про те, «хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті».

«Тяжка їх праця була, — згадував Федір Скрипниченко, — але дала надзвичайно гарні наслідки, бо не одна тисяча полонених зрозуміла, хто вони є в дійсності. Тяжкою праця тих проповідників правди була тому, що вони попали до такого натовпу, який не знав, хто вони, і, рахуючи себе росіянами, ніяк не могли й не хтіли зрозуміти того, що чули. Спочатку лише «велика меншість»… пішла за своїми проповідниками».

І серед цих неофітів був Федір Скрипниченко. Отак 1915-й став «першим роком, — казав він, — моєї національної свідомості».

У таборі виклади з історії та інших наук велися українською мовою. Відкрилися різноманітні майстерні, бібліотека, театр, друкарня. Почало свою діяльність товариство «Січ». Став виходити табірний часопис «Розсвіт». З’явилися перші табірні підручники. Їх відсилали й в інші табори і школи Волині, Холмщини та Підляшшя.

Перебуваючи в Раштадті, Федір виявив великий національний ентузіазм: він брав участь в усіх українських організаціях, «які лише там були».

Після приїзду полковника Миколи Шаповала раштадтське товариство «Січ» трансформувалося в Перший запорозький імені Тараса Шевченка полк. Козаки мали власну уніформу: широкі сині штани, сині чумарки, широкі пояси…

«Найбільшим святом для нас був той день, — згадував Федір Скрипниченко, — коли перед стрункими рядами козаків показався наш прапор, який у цей день приймав полк. Здавалось, і сама природа в цей мент поділяла нашу радість.

Яка краса!.. В оден момент перед очима неначе встали ті славні, безсмертні героїчні часи, коли козак був паном на Вкраїні. Національна свідомість серед полонених стала поширюватись надзвичайно скоро, а все через ту працю наших учителів, які працювали не лише щиро, але й вміло.