Роман Коваль - Багряні жнива Української революції

Спроба відродити українську державність на початку ХХ століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз'єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою — все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не політолог, студент Української господарської академії в Подєбрадах, у недавньому стрілець УГА Іван Левицький написав глибоку аналітичну розвідку «Хиби в будові української держави», деякі думки якої є злободенними і сьогодні.

Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись із вимогами життя… Партійні цілі були на першому пляні… Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном…»

Хіба не те саме бачимо досі довкола себе?

Микола Сціборський, один із фундаторів ОУН, а в роки Української революції вартовий старшина на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича, мав можливість спостерігати зблизька, як «творилася історія». Враження його були безрадісні: «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення… Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, «а зрештою, нічого»… «члени Кабінету не посідали жодної імпозантності», справляли «хворобливе, негативне вражіння»… «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, в недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках», у такому вигляді намірювались були увійти «в Европу».

Особливо пригнобили Миколу Сціборського події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався «з повним складом Кабінету Міністрів». Ця зустріч відбулася у Житомирі, в будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розізлила і викликала сльози розпачу «перебільшена демократичність українських міністрів». А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.

Група українських старшин, а серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п'ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан».

Але ж яка рідна картина, які «знайомі все обличчя»!

Дрібний урядовець Андрій Бондаренко, на очах якого спішно евакуювався, властиво, тікав уряд УНР, спершу з Києва, потім із Вінниці до Кам'янця-Подільського, зауважив не без гумору: «Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57). Так у Кам'янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало… Всі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Ох ці вже Комітети спасіння і Комітети порятунку! Ох невгасна їхня любов до неньки-України! І ще більша любов до рідного народу і національної держави! (А також до державних коштів і посад).

Пам'ятаєте, як у Довженковій «Україні в огні» генерал Ернст фон Крауз повчав улюбленого сина Людвіга?

«— …ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних і високих. У них немає державного інстинкту… У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

Роман Коваль, перед яким промиготіла мозаїчна смальта Визвольних змагань і який пропустив побачене й почуте крізь душу, хоче порушити сумну національну традицію. Голосами живих учасників боротьби, страшної і жорстокої, за Українську державу його книга повертає нас до реальності. А ми трохи розгубилися і заблукали в оцьому лісі патріотичних вигуків, фальшивих гасел і брехливих обіцянок. «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами», — закликав Тарас Шевченко у своїй «Гайдамаках».