Елена Апанович - Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .

Проблема Переяславської ради і україно-російського договору 1654 р. досліджувалася у середовищі української еміграції, яка й за межами України розбудувала українське наукове життя і розвинула українську історіографію. Був створений і успішно діяв, і діє дотепер Український вільний університет (спочатку в Празі, пізніше в Мюнхені); організовано Українську вільну академію у США; видано "Енциклопедію українознавства" (10 томів україномовних; тепер готується англомовний варіант); відновлено "Наукове товариство імені Тараса Шевченка" в США, Канаді, Австралії, Європі (центр у Парижі); видавалися і видаються україномовні, а також англо- і французькомовні праці й художні твори з української тематики, а також часописи і газети. Історія завжди посідала провідне місце у науковій діяльності діаспори. Вже три десятиліття існує Українське історичне товариство, видається його орган — часопис "Український історик".

До проблеми Переяславської ради і договору 1654 р. історики діаспори особливо активно звернулися в середині 50-х рр. Як пояснювалося в деяких роботах, автори вважали за свій громадський обов'язок наукове, правдиве висвітлення подій середини XVII ст. на Україні, протиставлення тій літературі, що з'явилася в Радянському Союзі, зокрема в УРСР, де відповідно до "Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією" ці події подавалися у спотвореному вигляді. Таким чином, українські зарубіжні дослідники прагнули доказати західному світу справжню історичну картину укладання договору 1654 р., охарактеризувати причини і наслідки його підписання.

Зарубіжні дослідники широко використали матеріали західних державних і приватних архівів і бібліотек, ввели в науковий обіг чимало нових, до того невідомих історичних джерел. Численні публікації з'явилися в періодичних виданнях Канади, США, Австралії, західноєвропейських країн. Досить докладно ця проблема розглядалася у синтетичних узагальнюючих працях з історії України і українського права — М. Антоновича, Д. Дорошенка, Р. Млиновецького, Л. Окиншевича, Н. Василенко-Полонської. Спеціальні монографії і фундаментальні наукові статті були написані М. Андрусяком, І. Борщаком, Б. Галайчуком, С. Іваницьким, Р. Лащенком, О. Оглоблиним, І. Рибчином, А. Яковлівим.

У результаті ґрунтовних досліджень кардинальні, концептуальні узагальнення і висновки істориків української діаспори в основному співпадали і зводились до таких тез:

Богдан Хмельницький мав за головну мету створення самостійної української держави, і він досягнув цього, здавалося, у найскладніших умовах. Укладання договору з Москвою було вимушеним кроком і тільки епізодом у його політиці. Навіть те, що обидві сторони вкладали різне розуміння в договір, не змінило державного статусу України і характеру влади гетьмана.

Для України договір мав трагічні наслідки тому, що московський уряд, діючи збройною силою і не меншою мірою — з підступною і зрадницькою хитрістю, розколов українське суспільство, перетягнувши частину його на свій бік; а також в односторонньому порядку вносив зміни в договір, що вели до скорочення, а потім і знищення української державності.

Щодо юридичної дефініції договору, то і серед істориків української діаспори були різні думки: союзний рівноправний договір з Москвою; мілітарний союз; васальні взаємини типу протекторату або ж "псевдопротекторат"; персональна унія.

А. Яковлів продовжував і в 30 та 50-ті рр. працювати над проблемою договору 1654 р. У нього вийшло три роботи з цієї теми: "Українсько-московські договори в XVII–XVIII ст.", Варшава, 1934.; "Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року", Нью-Йорк, 1954 р. і "На 300-ліття договору Хмельницького з Москвою", Нью-Йорк, 1954 р. У цих роботах Яковлів підтверджує, а також дещо розширює і уточнює оцінку цього договору, яку він давав у згадуваній вище роботі 1927 р.

У праці "Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року". Яковлів підтверджує думку, що в середині XVII століття у Москві "почала виявлятися нова ідея, нова концепція в зв'язку з договором 1654 р., ідея повороту до московського царя "прародительской отторгнутой отчизньі Києва". Ця ідея була також однією з трансформацій, одним з аспектів теорії "Третього Риму".

У названій праці вчений чітко формулює свій висновок: "Усі історичні дані цілком ясно свідчать, що Б. Хмельницький дивився на цей договір, як на звичайний, йому знайомий, договір протекції, які він не раз уже складав, тобто як на тимчасовий військовий союз двох держав". І далі автор стверджує, що хоч цей союз набрав характеру "васалітету — протекції", однак "в дальші, після складання договору роки, надто в останній рік життя Б. Хмельницького (1657), в міру посилення державної могутності України, ця залежність стала чисто номінальною… в дійсності Україна була цілком незалежна від Москви держава".