Елена Апанович: Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .

Усі факти, явища в історії українського народу, українські діячі, їх діяльність оцінювалися тільки у плані ставлення їх до Росії. Український національно-визвольний рух, спрямований проти царської Росії, розглядався в радянській історіографії як безумовно реакційне явище, як суцільний ланцюг зрад, а його діячі вишикувались на сторінках історичних книг у шеренгу зрадників. Авторів цих книг "осіняє" тінь Петра І, який заявив у 1722 р.: "Как всем известно, что со времени первого Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками".

Оцінка окремих історичних явищ, висвітлення і характеристика конкретних подій і фактів воістину були поставлені "з ніг на голову". Так, Андрусівське перемир'я між Польщею і Росією 1667 р. і вічний мир 1686 р., що його підтверджував, подавалися читачеві як "увічнення союзу двох братніх народів"; говорилося, що ці два трактати "юридичне закріпили акт возз'єднання України з Росією", хоча насправді вони затверджували поділ України між двома ворогуючими державами і перекреслили україно-російський договір 1654 р.

Однак в 1966 р. була написана стаття "Приєднання чи возз'єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)", в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов'язаних з ним.

Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми — "приєднання України до Росії" було декретоване — "возз'єднання України з Росією", всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, "з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством". Оскільки "возз'єднувати" можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів — аргументує автор, — а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов'янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й "возз'єднувати Україну з Росією неможливо".

Автор доводить, що за цією "філологічною нісенітницею" стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні.

На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть. Ще у 30-х роках переважала класова оцінка: "Союз українських феодалів з російськими, який по суті юридичне оформив початок колоніального панування Росії над Україною".

Відкривала наступний етап, на думку історика, постанова у 1937 р. урядової комісії конкурсу на кращий підручник історії. (Цією комісією також деригував Сталін). Тут уже випливає на поверхню "теорія найменшого зла". Не можна — мовилось у цій постанові — вважати абсолютним злом факт переходу України і Грузії під протекторат Росії, інакше би їх поглинула шляхетська Польща, султанська Туреччина, шахська Персія. "Єзуїтська софістика", — оцінює Брайчевський теорію "врятування" від загарбання шляхом загарбання. "Всяке зло залишається злом, незалежно від його відносних масштабів". Формула "найменшого зла", як і кожна теза, пов'язана з ім'ям Сталіна, вважалася абсолютною істиною, що не підлягала найменшому сумніву, і набула загального універсального поширення.

Третім етапом трансформації офіційної оцінки договору 1654 р. була заміна "меншого зла" "абсолютним благом". У 1947 р. Л. Каганович, призначений Сталіним першим секретарем ЦК КП(б) України, підписує постанову, в якій колектив українських істориків звинувачується в буржуазному націоналізмі, а приєднання України до Росії оцінюється як безумовне благо, як умова дальшого прогресу України.

З'являється теорія "російського старшого брата". Кожен виступ проти царського уряду кваліфікувався як ворожий, як такий, що мав на меті "відрив" України від Росії. "Нібито Україна — ґудзик на російському віцмундирі", — іронічно зауважує М. Брайчевський. Він у своїй праці доводить, що радянські історики в характеристиці політики російського царизму і його відносин з Україною відступали навіть від ленінської ідеології, зокрема її "святая святих" — постулата про класову боротьбу.

На жаль, праця Михайла Брайчевського не була відома на Україні. В кінці періоду хрущовської відлиги вона готувалася для "Українського історичного журналу", однак за брежнєвських часів оприлюднення такої праці було неможливим, її видали за кордоном. Вона кілька разів передавалася західними радіостанціями. У той час автора звільнили з роботи в Академії наук УРСР, сім років він був безробітним. В Україні друкувати його було заборонено. Коли ситуація з Брайчевським набула для радянських і партійних керівників занадто скандального міжнародного характеру, вони повернули його на роботу в Інститут археології Академії наук, однак праці його і далі не видавалися. Лише останні роки він активно друкується. Зокрема стаття "Приєднання чи возз'єднання" опублікована у журналі "Україна" 1989 року.