Юрій Терещенко - Український патріот з династії Габсбургів

192. Білопольський Андрій (1892-?) — український політичний діяч і публіцист. У 1917 р. на III Всеукраїнському військовому з’їзді обраний до Українського генерального військового комітету і кооптований до Української Центральної ради. Один з чільних діячів українського гетьманського руху, належав до засновників Союзу українських хліборобів у Бухаресті (1921), заст. голови союзу. Від 1930 р. — в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзу українських гетьманців-державників, від імені якого видавав неперіодичний журнал «Плуг і меч». Від 1956 р. мешкав у США, де брав участь у роботі Ліги визволення народів СРСР. Автор політичного трактату «СРСР на фоне прошлого России» про безперервне продовження російської імперської традиції Радянським Союзом.

193. 22.10.1918 р. П. Скоропадським була створена Вища земельна комісія для розробки основ земельної реформи, яку очолив сам гетьман. На початку листопада 1918 р. проект реформи був затверджений П. Скоропадським. Згідно закону всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою і передані у приватну власність через Державний земельний банк (не більше ніж 25 десятин в одні руки). Господарства, що мали важливе агрокультурне значення, мали залишатися неподільними (не більше 200 десятин). Виняток становили господарства, що обслуговували цукрові підприємства. Спеціалісти оцінювали аграрний законопроект гетьманського уряду як один з найбільш демократичних у Європі.

194. «Пацифікації» здійснювалися окупаційною владою в основному за ініціативою місцевих поміщиків, переважно російського і польського походження. Саме вони ще за часів Української Центральної ради почали самочинно створювати «карні відділи», або звертались до німців та австрійців з метою стягнення з селян «контрибуцій». Гетьманському уряду доводилось докладати чимало зусиль для припинення спровокованої більшовиками «класової боротьби» на селі (див.: Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 рр. — ТЛІ. — К.: Темпора, 2002).

195. Хрія (гр.) — у класичній риториці опрацювання заданої теми за спеціально установленим планом.

196. Лизогуб Федір (1862–1928) — український громадсько-політичний і державний діяч. Його батько, власник маєтку в Седневі на Чернігівщині, був приятелем Т. Шевченка. У 1901–1905 рр. — голова Полтавської губернської земської управи. Відзначився як меценат української культури і мистецтва. Від 1915 р. — член Ради для введення земського самоврядування при наміснику Кавказа. У 1917 р. — завідувач відділу закордонних підданих міністерства закордонних справ Росії. Від травня по 14.11.1918 р. — міністр-президент Ради міністрів Української Держави і до липня водночас — міністр внутрішніх справ. Сенатор Загального зібрання Державного Сенату. Помер в еміграції у Белграді.

197. Микола Миколайович Романов (1856–1929) — великий князь, син великого князя Миколая Миколайовича й онук Миколи І. У 1905–1908 рр. — голова Ради державної оборони Російської імперії, 20.07.1914-23.08.1915 рр. — верховний головнокомандувач російської армії. Після зречення Миколи II 2(15).02.1917 р. був знову призначений верховним головнокомандувачем російських військ, проте під тиском Тимчасового уряду відмовився від посади. Мешкав в Криму, в березні 1919 р. емігрував у Італію, згодом — Францію.

198. 16 жовтня 1918 р. універсалом П. Скоропадського законодавчо відновлено козацтво як окремий напіввійськовий стан. До його складу було записано близько 150 тис. родин.

199. Ландскнехти — піші наймані війська у феодальній Європі.

200. Після приходу до влади П. Скоропадський продовжив формування української регулярної армії, намічене Українською Центральною Радою. Однак її творення гальмувалось насамперед німецьким військовим командуванням, а також окремими шовіністично налаштованими проросійськими вищими військовими чинами. 24 липня 1918 р. Рада міністрів Української Держави ухвалила закон про загальну військову повинність і затвердила план організації армії, підготовлений Генеральним штабом.

201. Уряд Української Держави здійснив ряд важливих кроків, спрямованих на зміцнення фінансової системи. Одним з найголовніших було запровадження української валюти, яка забезпечувалася власними природними багатствами та продуктами виробництва, насамперед цукром. 10 серпня 1918 р. було схвалено статут Українського державного банку, основний капітал якого становив 100 млн. крб. Трохи згодом було засновано Державний банк. Уряд П. Скоропадського широко вдавався до кредитних операцій, які суттєво покривали бюджетно-кошторисний дефіцит, передбачений проектом бюджету. Останній був підготовлений на кінець 1918 р.