Ярослав Тинченко: Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

2

Член Комiсарiату УНР при Штабi К.В.О. член Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв першого складу Штабс-капiтан Микола Шинкарь призначається командуючим вiйськом К.В.О." (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.16).

Хоч цей наказ i був пiдписаний С.Петлюрою, однак авторство його встановити не так важко. Нiколи в життi в своїх наказах Симон Петлюра не надавав перевагу "революцiйним титулам", а зазначав завжди ранг та мiсце попередньої служби старшини. Цей же наказ схожий на подальшi накази ставленика В.Винниченка на посадi Вiйськового Секретаря М.Порша. Разом iз тим, С.Петлюра нiколи б у життi зi своєї волi не вiддав би такого наказу проти людини, з якою разом намагався сформувати українську регулярну армiю — сердюкiв. Тим бiльше, за вiйськовими правилами того часу, вирiшувати питання про змiщення та призначення командуючих армiй, округiв, Генерального штабу та iнше можна було тiльки за згодою чи за вказiвкою голови уряду, тобто Винниченка.

Пiд проводом цього самого Шинкаря, що згодом став бiльшовицьким повстанським ватажком, сердюцькi полки незабаром (ймовiрно, пiсля остаточного звiльнення С.Петлюри з посади Вiйськового Секретаря 1 сiчня (18 грудня)), були повернутi до звичайного стану та переведенi на такi ж права, як рядовi формацiї старої армiї.

Зазначимо, що Д.Дорошенко в своїй працi "Історiя України 1917–1923 роки" написав, що проти сердюкiв виступило Генеральне Вiйськове Секретарство С.Петлюри (40,с.199). Це вiдверта помилка Дорошенка. Цiкаво, як мiг В.Павленко самостiйно сформувати Сердюцькi дивiзiї без санкцiї та допомоги Симона Петлюри? Так чи iнакше, але ми, на вiдмiну вiд вельмишановного дослiдника, посiдаємо вiдповiднi архiвнi документи. І навiть генерал О.Грекiв зазначав, що саме С.В.Петлюра вiдправив його формувати 2-гу Сердюцьку дивiзiю (49,с.20).

До крайнього загострення вiдносин мiж Винниченком та Петлюрою дiйшло на засiданнi Генерального Секретарiату 23 (12) грудня 1917 року. Ми вже згадували це засiдання. На ньому було поставлено питання про ставлення до Донського уряду (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8). Влучну характеристику цьому засiданню дав радянський iсторик М.Рубач:

"Итак, по предложению Винниченко, решительно поставить вопрос об отношении к Дону и казакам, которые резко проявляют контр-революционные намерения, принимается постановление: — "Пропуска казачьих войск на Дон не прекращать", т. е. продолжать поддержку контр-революции, по собственному признанию Винниченко … Здесь чувствуются две политические позиции. Одна, резко очерченная, реакционная, стоящая на платформе союза с Доном; позиция, представленная на этом заседании Петлюрой, Шульгиным, Стешенко и др.

Другая, расплывчатая, не смеющая и не умеющая делать выводов из своих же положений, позиция, представленная Винниченко, Ткаченко, политика, которой прикрывалась левыми фразами, а на деле прикрывала политику первой группы" (72,с.72).

Щодо останнього твердження М.Рубача з приводу того, що група Винниченка прикривала полiтику групи Петлюри, можна не погодитись. Швидше, радянський автор, маючи на метi очорнити i тих, i iнших, кинув цю реплiку на догоду полiтичним вимогам свого часу. В цiлому ж оцiнка М.Рубача досить слушна. Ми справдi бачимо розходження думок мiж членами Генерального Секретарiату з питання радянського ультиматуму. Адже, якби Генеральний Секретарiат погодився з визначенням В.Винниченка Донського уряду як "контр-революцiйного", можна було б одразу вирiшити два питання Раднаркомiвського ультиматуму: про пiдтримку калединського уряду та про пропуск озброєних ешелонiв козакiв на батькiвщину. До речi, вже в спогадах Володимир Винниченко, начебто виправдовуючись, писав, що "та державнiсть, яку ми творили, була ближче до державностi донцiв, рiднiша до них, а через те ми й не боялися пропускати донцiв" (122,с.141). Найцiкавiше, що тодi, в груднi 1917 року, це була позицiя не В.Винниченка, а С.Петлюри, який, як виявилось, був бiльш далекоглядним, нiж увесь Генеральний Секретарiат Центральної Ради разом узятий.

Отож, протистояння В.Винниченка та С.Петлюри що далi, то бiльше ставало загрозливим. Ще бiльш загострив ситуацiю опублiкований у багатьох газетах лист І.Сталiна "К украинцам тыла и фронта". Сталiн конкретно вказував на Петлюру та на його полiтику як таку, що призвела до конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом. Наведемо найбiльш важливi, на нашу думку, уривки з листа:

"Конфликт возник не по вопросу о централизме и самоопределении, а следующим трем конкретным воросам:

1. Конфликт начался с приказов по фронту члена Генерального Секретариата, Петлюры, грозивших полной дезорганизацией фронта. Не считаясь со ставкой и интересами фронта, не считаясь с мирными переговорами и делами мира вообще, Петлюра стал в своих приказах сзывать на Украину все украинские части армии и флота. Легко представить, что фронт развалился бы мигом, если бы украинские части подчинились приказам Петлюры, северные украинские части потянулись бы на юг, южные же украинские на север, прочие национальности тоже двинулись бы "восвояси", железные дороги были бы заняты одной лишь перевозкой солдат и снаряжения, продовольственные продукты перестали бы поступать на фронт, ибо их не на чем было бы возить — и от фронта осталось бы одно воспоминание …