Ярослав Тинченко: Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому — на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.

Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1, спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).

Певнi проблеми мала Центральна Рада та Вiйськовий Секретар С.В.Петлюра з бiльшовиками i їхньою збройною силою: червоногвардiйцями та збiльшовиченими вiйськами старої армiї. Ось що з приводу цього писав В.Винниченко:

"Спочатку вони виявляли прихильнiсть i лояльнiсть до української влади. Але де далi, то ця прихильнiсть i лояльнiсть почала зникати й змiнилась на глибоке недовiрря й ворожнечу. Большевицькi київськi органiзацiї також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидше, нiж їхнi вiйськовi частини побачили грунтовну рiжницю мiж своєю позiцiєю й позiцiєю Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Їм стало ставати ясним, що вони нiчого не виграли в соцiальному вiдношенню вiд змiни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретарiату, а в нацiональному тiльки програвали. І всяка лояльнiсть зникла. Почалась агiтацiя проти Центральної Ради в пресi, на мiтингах, у казармах, у вiдозвах" (122,с.137).

А ось що писав про збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус, що рухався з фронту в напрямку до Києва, генерал П.Скоропадський:

"Але тут почалася нова бiда: 2-й гвардiйський корпус, страшенно грабуючи населення i винищуючи вогнем i мечем двори дiдичiв, пройшов з фронту через усе Полiсся. Звiстки про масовi безчинства, якi творили частини цього корпусу, доходили до моїх полкiв, i головне, що їх в цiм приманювало, це грабунки горiлчаних заводiв" (193,с.35).

За таких обставин Симон Петлюра вирiшив роззброїти в Києвi всi прихильнi до бiльшовикiв вiйськовi пiдроздiли та червону гвардiю. Згiдно з ним уночi 13 грудня (30 листопада) українськi вiйська київської залоги роззброїли та вiдправили до Росiї всi пiдроздiли, якi не зголосили про свою прихильнiсть Центральнiй Радi (70,с.415–416). Пiд час роззброєння 3-го Авiапарку було вбито одного та поранено чотирьох козакiв полку iменi Б.Хмельницького. Це були першi вiдомi нам жертви конфлiкту (304,N217). Зранку всi заарештованi вояки збiльшовичених пiдроздiлiв були роздiленi на українцiв та неукраїнцiв. Останнi вiдправлялися на вокзал та вивозилися з Києва. Українцi ж демобiлiзувались.(221,с.74)