Ярослав Тинченко: Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi (ф.1076,оп,1, спр.1, телеграма вiд 29.10.1917). Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року.

У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами (70,с.415–416). Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке:

"Порвати звязки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8).

Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. Ось що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко:

"Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток" (208,с.71).

Усе це вело до надзвичайно загострених вiдносин мiж Центральною Радою та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Цитувати повнiстю цей документ, на нашу думку, не варто. Наведемо лише чотири вимоги ультиматуму. Гадаємо, що процитувати їх краще зi згаданої працi М.Рубача, де вони поданi мовою оригiналу та без жодних навiть стилiстичних змiн, на вiдмiну вiд перекладiв ультиматуму Д.Дорошенка, В.Винниченка та iнших:

"1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?

2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле борьбы с контр-революционным кадетско-калединским восстанием?

4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока — сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине" (72,с.60).

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно обгрунтовуючи недоречнiсть їх (297, N2). Протягом двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:

"1. Признання прав українського народу й Української Республiки, що нiхто не має вмiшуватися в справи Республiки.

2. Сповнення домагання українiзацiї вiйськ (перенесення вiддiлiв з iнших фронтiв на територiю України).

3. Полагодження фiнансових справ державного скарбу.

4. Невмiшування Ради Народних Комiсарiв, головної квартири i головнокомандуючого до управи українського фронту, цеб-то румунського i пiвденно-захiдного фронту".

У росiйському варiантi вiдповiдi був ще п'ятий пункт:

"5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики" (72,с.63–64).

Того ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Процитуємо цю ноту з дослiдження М.Рубача: