Никифор Авраменко - Спомини запорожця

Жив тоді А. Й. в готелі "Саскім", де була добра ресторація. Хотів п. Адам, щоб я переїхав до Варшави, а коли вислухав, як мені працюється і живеться, не настоював. Після обіду він був зайнятий, а вечором я вертався.

Пішов вечерять сам, зайняв місто в дальшім кутку. На естраді приготовлявсь струнний оркестр, скрипки, мандоліни, балалайки, гітари — так з 15–17 чоловік.

Поки готовилось замовлене на вечерю, оркестр заграв партію Карася з "Запорожець за Дунаєм". З приємністю прислухаюсь знайомій мелодії та придивляюсь, може, побачу кого знакомого. Бас-балалайка грає соло, решта творить фон. Гарно виходе. Вдивляюсь в обличчя і… мало не злетів з крісла! За сидячими музиками, посередині стоячих, грає на балалайці-альті не хто другий, як Іван Константинович Дубовий! Аж так?

Саме кельнер приніс вечерю. Попросив ще накриття, графинчик горілки, закуски та щоб в перерві прийшов до мене отой високий блондин з балалайкою.

Що то значить — не мати повних прав громадянина? Чути себе пониженим, не на своїм місті. Іван ішов з приклеєною усмішкою на лиці, з балалайкою в руці, готовий щось заграть замовлене, дістать чарку і трохи марок! І це мій приятель, командир, людина міцна, здібна, з широким горизонтом і можливостями! Він не пізнав мене одразу, стояв в півуклоні.

"Кинь в куток балалайку, почоломкаємся, Іван Константинович!" — сказав я встаючи. Він був на це не приготовлений, аж похитнувсь од несподіванки.

Розуміється, балалайка пішла в куток.

"Не вернешся, братіку, до балалайки, то не для тебе. А тепер розказуй: як жив і живеш, хто з знайомих є в Варшаві, кого спотикав, а потім буде моє слово".

"З табору виїхав з оркестром, котрий зорганізував Енгельман. їздим по більших містах. Були в Познані, Лодзі, Кракові, тепер — у Варшаві. Життя циганське, кочовниче. Платню визначає Енгельман. Тут ночуємо в готелі, дістаємо снідання, обід і вечерю. Грішми — на день прокормиться. Частина заробітку іде на реквізит. Скрипач і мандолініст — солісти — мають більше. Мені не хватає прокормить жінку. Невесело, брате.

В Варшаві Дяченко з частиною своїх при кінськім запасі. З ним і брат Віктор. Цей ходить в студентській шапці — каже, що на ветеринарії. Наших тут немало, чимало поженилось, улаштувалось якось".

"А де брат Сергій?"

"Не пізнав? А он стоїть з балабайкою-пріма".

"А жінка де?"

"Чекає в готелі на вечерю".

Після якоїсь там чарки підійшов кельнер з кавою. "Забери, — кажу, — балалайку, однеси в оркестр і скажи, що цей пан не прийде".

Іван тільки очі витріщив.

"Слухай, друже! Грать тут більше не будеш. Поїдеш зі мною на креси в Барановичі, там люди такі, як ти, потрібні, а роботи — непочатий край! Я тебе зроблю поки що своїм помічником, всім поділюсь, а заробіток гарантую втроє більший.

Далі легко улаштуваться на роботах військових. Жінку залиши на тиждень тут, грошей дам, а як найдеш мешкання, забереш і жінку. Пам'ятай, твоє місто на будові при живому ділі. І люди там свої, а немало з твоєї ж бригади. їдем зараз!"

"Приїду за 2–3 дні, треба устроїть Аллу та розсчитаться з оркестром".

"Добре, нехай так і буде. Оце мій адрес, приїдеш, то іди до залізниці, побачиш роботи, запитай, де мене найти. Аллою Сергій заопікується".

"З Сергієм Алла не балакає і його жінка тоже".

"Погано…"

їхав до себе та думав про відповідальність, яку беру на себе, а все ж таки краще була всяка праця, ніж циганське принижене існування.

Розпочинались великі роботи при ремонті військових казарм. В Барановичах кватерунок мали частини гарнізону, полк піхоти, полк кавалерії, дивізіон артилерії. Стройки вимагали залізничні станції, що містились в тимчасових бар а- ках або товарних вагонах.

Роботи — аби сила та енергія, а Іванові того не позичать. Зв'язав собі руки сам жонячкою. Міг би легко закінчить вищу освіту чи то в Чехії, чи Берліні, а навіть в Польщі, де значна кількість наших професорів викладає в Університеті, Політехніці, Академії. А до того знав ще добре французький та німецький.

Нічого не поробиш, так, видно, судила йому доля. Вернувшись до себе, купив примус, чайник, сковороду і дещо ще з посуду. Чекаю кілька днів, аж раз перед обідом кажуть робочі, що якийсь чоловік мене тут шукав і пішов в сторону депю.

Дуже бідно одітий, Дубовий дуже зрадів мені. Уже спіткав знайомих старшин. Заімпонував йому розмах робіт, розкинутих на кілька кілометрів, де робило коло 700 людей, поділених на групи, кажда при своїм ділі.

Іван приїхав з Аллою і всім, що мав, а містилось в двох невеликих валізках. В мешканні Алла лежала на моїм ліжку, притихша, онесмілена.